Генрик Ґрохольський — нащадок дворянської родини, яка вимушено емігрувала з Вінниччини понад сто років тому. З графами Ґрохольськими в обласному центрі та навколишніх селищах і селах й досі пов’язані маєтки, історія, легенди. Нащадок відомої родини – частий гість у Вінниці, адже і сам цікавиться історією, і намагається по крихтам її відновити, і вінничанам розповідає. У липні пан Генріх презентував рідкісні сімейні фотографії.
Зустріч відбулася в Центрі історії Вінниці, невеликому приміщенні, тому усіх охочих не запрошували. До речі, ця будівля для польської родини теж символічні. Свого часу діяла Цивільна та Військово-похідна канцелярія Симона Петлюри.
Як пише «День», символічно, що саме Петлюра 1919 року допоміг емігрувати родині Ґрохольських із Вінниччини, виділивши для них окремий вагон у потягу. Ця історія також відображена на світлинах, які презентував Генрик. Та найбільше увагу привертають ті фото, які були представлені вперше. Їх неможливо знайти у відкритих джерелах. Це маєтки Ґрохольських ззовні та зсередини, родинні зустрічі, активності з суспільно-політичного життя родини. Попри те що родина, втікаючи від більшовиків, емігрувала з Вінниччини 100 років тому, слава про їхні гарні справи досі зберігається у Вінниці та її околицях.
Власне, на дослідження вінницького періоду своєї родини Генрик витратив уже більш ніж 10 років. Бажання побачити місця, де понад два століття мешкали його пращури, привело його на Вінниччину ще в 2000-х. Перша мандрівка стала не лише пізнавальною, але знаковою, бо у Вінниці Генрик знайшов нових друзів, однодумців та колег, які не лише допомогли йому дослідити вінницький період Ґрохольських, а й якоюсь мірою спонукали досліджувати історію Вінниці. Свої пошуки і відкриття він час від часу публікує в соціальних мережах і на сторінці Центру історії Вінниці. Кожна з оповідок обростає вподобайками і численними коментарями, бо дає можливість замалювати білі, невідомі плями в історичні «кольори».
Два роки тому на знак подяки за збережену пам’ять про його рід він разом із дружиною Майєю (до речі, з роду Собанських, які також мешкали на Вінниччині) створили фонд підтримки вінницьких історичних ініціатив і заснували стипендію для підтримки гуманітарних проєктів. Завдяки фонду вже вдалося зібрати кошти на утеплення костелу у Вороновиці, видати кілька книжок, розробити проєкт із відновлення унікального для материкової України обеліска в селищі Стрижавка Вінницького району. Його заклав Тадеуш Ґрохольський на знак пам’яті про загиблих турецьких військовополонених у часи Російсько-турецької війни 1877 — 1878 років. Про все це і не лише під час свого короткого візиту до Вінниці Генрик Ґрохольський розповів у приватній розмові газеті «День».
«Щоразу, коли приїжджаю до Вінниці, то маю таке відчуття, що в мене є якийсь зв’язок із цим містом. Хоча два покоління тут не проживало. Але є щось таке метафізичне, — ділиться враженнями Генрик. — Моя родина мешкала на Вінниччині більш ніж триста років. Щоразу, коли я тут, з’являється щось нове — факти, знайомства, цікаві проєкти. Я дуже щасливий, що Центр історії Вінниці має нове місце для роботи, вони роблять гарну і потрібну справу, я допомагаю чим можу. І попри те що приїжджаю в справах, для мене перебування у Вінниці, як канікули».
«Зі школи відчував тяглість до історії, мені були надзвичайно цікаві наші родинні історії»
Родина Ґрохольських оселилася на теренах Поділля в ХVII столітті, а на Вінниччині в 1720-х роках після одруження Міхала Ґрохольського і Анни Радзимінської, які отримали у володіння село П’ятничани — нині це частина Вінниці. Саме в цьому маєтку, де нині розташований ендокринологічний диспансер, Ґрохольські свого часу приймали короля Станіслава-Августа, тут гостювали родичі короля Іспанії, а також російський імператор Микола І. За час свого перебування на Поділлі родина придбала сусідні з Вінницею Стрижавку та Вороновицю. В кожному із сіл були збудовані палаци, костели та храми, частина з них зберіглася до наших днів.
Найкраще і найдетальніше про господарювання Ґрохольських на Вінниччині описала в своїх спогадах прабабуся Генрика Софія Ґрохольська, яка походила з роду Замойських і була одружена з Тадеушем Ґрохольським, що тримав Стрижавку. Генрик розповідає: коли щоденник прабабусі потрапив до його рук, то він вирішив, що його треба опублікувати і не стільки для родини, скільки для вінничан, адже левова частка записів стосувалися саме подій із культурного і політичного життя міста та його околиць.
«Спогади про минуле завжди були присутні на наших родинних зустрічах, перегляд старих фото, де була Стрижавка і П’ятничани, — це гарна традиція. Бувало, мій батько навіть співав українських пісень. Це було дивно, бо він не знає української мови і народився 1938 року вже в Польщі, але його батько, який народився і виріс на Поділлі, прищепив йому любов до української думки (пісні. — Авт.), — розповідає Генрик. — Зважаючи на те, що я зі школи відчував тяглість до історії, мені були надзвичайно цікаві наші родинні історії. І навіть попри те, що я вступив на юридичний факультет Варшавського університету, юрист за фахом, захоплення історією не полишив. Власне, бажання дізнатися про минуле своєї родини, побачити місця, де народився і виріс мій дідусь, жили пращури, привело мене у Вінницю.
Уперше я відвідав місто ще 2000 року. Друзі мене відмовляли від подорожі, бо на той час я взагалі не знав, що таке Україна, що відбувається на Поділлі, не розумів мови, а вирішив поїхати сам... О четвертій ранку потяг прибув до Жмеринки, прямого до Вінниці не було. Перше, що здивувало, коли вийшов із вагона, — люди спали на вокзалі, а довкола засилля радянських елементів у декорі. Дістав камеру і почав знімати. До мене підійшли міліціонери і сказали віддати касету, бо, мовляв, вокзал це військовий об’єкт, а я іноземець. Та розійшлися ми з ними на приємній ноті. І вже за кілька годин я був у Вінниці. Оселився в костелі, де мешкав ксьондз Дудек, якого я знав. Він був моїм перекладачем і орієнтиром, підказував, куди і як краще дістатися.
— І куди ви передусім пішли?
— До собору, що в центрі Вінниці, який збудували Ґрохольські. Потім до художнього і краєзнавчого музеїв, а коли потрапив до архіву, то пропав... у фондах збереглися унікальні документи моїх пращурів: листування, виписки, запрошення... Для мене було шоком, що все це зберіглося і ніхто з нас цього не знав».
«Я думав, що все знищено, спалено, вивезено»
Відтоді Генрик почав час від часу приїздити до Вінниці, як він каже, на канікули, але щоразу під час свого візиту він знаходить нові факти, які додає в свої дослідження. Останнім його відкриттям став факт, що будинок, де донедавна містилася наукова медична бібліотека і куди незабаром переселиться дитяча обласна бібліотека, теж належав Ґрохольським. У 1980-х роках, коли будували сучасний висотний житловий будинок, поряд із садибою викопали скарб зі столовим сріблом родини Ґрохольських — 80 кг. Ця унікальна колекція зі 192 предметів нині експонується у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї.
За словами Генрика, цей будинок із силікатної цегли назвали Рузін. Тут родина Ґрохольських оселилася після того, як два маєтки на П’ятничанах та в Стрижавці були варварськи пограбовані і знищені. З собою забрали лише родинні портрети, книжки, а ще — предмети католицького культу, те, що було найбільш цінним для родини. А коли Вінниця тимчасово стала столицею України і сюди приїхало чимало чиновників та послів із інших країн, керівництво забрало в Ґрохольських ще чотири кімнати. Їх віддали під посольство Німеччини. Але згодом ситуація змінилася і працівники посольства терміново поїхали геть, порадивши Софії Ґрохольській тікати від більшовиків. Та вони не встигли і змушені були потерпати від обшуків і терору. Лише коли Армія УНР та Галицька армія зайшли у Вінницю, Здіславу Ґрохольському вдалося домовитися про еміграцію до Варшави, але це не вберегло родину від численних втрат: Тадеуш — старший син його прабабусі Софії — загине в бою з радянськими кавалеристами Семена Будьонного в 1920 році. Міхал загинув у 1924 році. Генріха розстріляли німці в 1939 році, а Ксаверія вбили польські комуністи в 1947 році. Єдиний з синів Софії, якому вдалося пережити буремні часи першої половини ХХ століття, — Ремігіуш Ґрохольський.
— Наша родина зазнала поневірянь як в Україні, так і в Польщі. Навіть мої батьки, які приїздили в Україну в 1991 році, робили це без привернення уваги, — зізнається Генрик. — Тому я був здивований побачити у Вінниці таку кількість збережених речей Ґрохольських. Ба більше, вони доступні в музейних експозиціях, унікальна колекція книжок зберігається в бібліотеці з підписами моїх предків. Оригінальні картини, портрети з наших маєтків можна побачити в художньому музеї. Чесно, я думав, що все це знищено, спалено, вивезено. Я не знаю, яким дивом вінничанам вдалося зберегти всі ці речі до сьогодні. За це я безмежно вдячний містянам, які зберегли пам’ять про Ґрохольських у Вінниці.
— Коли ви бачили всі ці збережені у Вінниці речі вашої родини, чи не виникало бажання повернути їх собі, хоча б окремі?
— Не впевнений, що ці предмети належали б мені, бо я не є єдиним нащадком. По-друге, я на 100% переконаний: якби вдалося 100 років тому перевести всі цінності до Варшави, то ми б безповоротно точно їх втратили, адже все, що було вивезено, знищили німці під час Варшавського повстання в 1944 році. По-третє, ніхто не знає, як би склалася історія і обставини, можливо, мене б і не було у Вінниці і ніхто б з нас не дізнався про такі унікальні колекції. Відверто кажучи, я часто шукаю рідкісні речі на аукціонах і викупаю їх. Хоча моя мати дуже антиматеріалістична і проти таких занять, бо життя вимірюється не матеріальними благами, а цінностями. Та я не роблю це з меркантильних інтересів, це просто захоплення, яке робить мене щасливішим.
«В Україні з кожним роком я помічаю дедалі сильніший потяг до відновлення історичної справедливості»
Пам’ять про родину Ґрохольських після майже століття повертається до Вінниці не лише як спогади та історичні дослідження, а й у меморіальних табличках на будинках, які їм належали, та в назвах вулиць. А тепер ще як благодійна допомога на добрі справи. Для цього Генрик та Майя Ґрохольські заснували спеціальний фонд. Він надає благодійну стипендію для підтримки гуманітарних проєктів. Координує проєкт Центр історії Вінниці. Одна з перших ініціатив — обеліску в селищі Стрижавка Вінницького району, зведений на вшанування пам’яті про загиблих турецьких військовополонених в часи Російсько-турецької війни 1877 — 1878 років. Цей меморіал був закладений прадідом Генрика Тадеушем Ґрохольським. Під час цьогорічного візиту нащадка польського роду у Вінниці відбулася презентація проєкту реставрації.
«Загалом у Вінниці я вже вшосте. Під час одного з візитів у нас із дружиною, чия родина по материній лінії також мала маєтки на Поділлі, виникла ідея про фонд, щоб можна було підтримувати корисні ініціативи. Ми не олігархи, в нас скромні можливості, бо виховуємо троє дітей і маємо приватне життя у Варшаві. Але той факт, що наші пращури мешкали тут тривалий час і запам’яталися добрими справами, змушує нас продовжувати їх, — визнає Генрик. — Я щасливий, що маю тут відповідальних колег, яким можу довіряти, і радію, коли довкола реалізації проєктів на Поділлі об’єднуються мої родичі в Польщі. Так, наприклад, ми змогли утеплити костел у Вороновиці. Це невеликі речі, але потрібні.
Узагалі я вдячний вінничанам за те, що мене завжди тепло приймають, приходять на зустрічі, презентації книжок, цікавляться минулим моєї родини, а відтак і Вінниці. В Польщі не відчувається такої тяглості до свого минулого, а тут в Україні з кожним роком я помічаю дедалі сильніший потяг до відновлення історичної справедливості. Очевидно, радянський період надто довго замовчував те, про що так хотілося розказати, але не було можливості. Тепер така нагода настала».
