Письменник з Вінниччини Тарас Кубов порадив своїм друзям цікавитись його творчістю, а не здоров‘ям. Користуючись нагодою чоловік виклав тізер свого роману.

«Привіт всім моїм друзям і тим "друзям", які слідкують за моїм пересуванням і т.д. Повідомляю, що почуваю себе добре, кашлю і температури не має, зателефонував своєму сімейному лікарю, отримав інструкції і буду їх дотримуватись. І щоб у вас не пропав інтерес до моєї скромної персони, пропоную до вашої уваги роман " Історія Палацу". Краще слідкуйте за моєю творчісттю. А всім бажаю здоров'я і мудрості!», - йдеться в дописі Тараса Кубова.

Щодо роману, то поетичний опис старовинної споруди наводить на роздуми на філософські роздуми про плинність часу:

«Промінчик сонця, що лиш на кілька секунд, заблукав у гіллі дерев, ледве вирвався з-за широкого листя і, супроводжений тим невгамовним щебетом, мабуть, одразу втратив контроль. Наткнувся на стіну і, переламавшись, кривими хвилями побіг кудись вбік. Палац, на стіну якого, власне, й наткнувся той промінчик, мабуть, і не помітив того. Він був старезний… Чи, з поваги, треба казати – він був древній… Але було щось у ньому такого величного і невиліковно гордого, що не залишалось жодного сумніву – цей палац вважає себе хазяїном. Хазяїном невеличкого містечка, що зручненько собі вмостилось у просторах українського Поділля.
Змінювались епохи, рушились імперії, проходили криваві війни. Народжувались і помирали люди. І тільки він, німий свідок тих подій, стоїть уже скільки років на своєму місці, з якимось невловимим усміхом, та з якимось містичним шлейфом впевненості у своїй значущості, у своїй вишуканості, у своїй непереборності...
Хай – сивий… Хай – де-не-де трішки й облуплений. Але то – як рани на обличчі воїна, що, хоч мовчки, але так красномовно говорять! Він дихає двохсотлітньою історією! І кожен подих звивається таємничим спогадом навколо кожного закутка, колони, бастіонів, навколо кожного камінчика… А у вікнах - бавляться сонячні зайчики… Мабуть, палац так сміється? Хто –зна?» .