Відділення гнійно-септичної хірургії Вінницької ЛШМД – єдине в місті, а часто саме сюди привозять і пацієнтів з області. Всіх, у кого проблеми з нижніми кінцівками, різного роду виразки і рани, що важко загоюються. Тож привозять часто вже на ампутацію. Не дивно, що багато хто боїться сюди потрапити, тож і репутація у відділення відповідна. А чи виправдана – думка завідуючого відділенням, заслуженого лікаря України Леоніда Малика.

- Ні, звичайно, - вважає Леонід Михайлович. - За рік у нас робиться десь 75 ампутацій, тоді як проліковується за цей час порядку 700 пацієнтів. Тобто до 10%.  Найтяжчі випадки, це коли госпіталізують хворих з критичною  стадією цукрового діабету й атеросклерозу. А флегмони,  абсцеси, карбункули тощо, ці патології цілком лікуються. Багато гнійних процесів розкриваємо-дренуємо  й виписуємо пацієнтів для амбулаторного лікування, коли рана починає заживати. З  флегмонами, наприклад, виздоровлює до 40%. Тому я проти вважати, що для пацієнта потрапити до нас – це вже життєва катастрофа. Подібними проблемами займається і судинне відділення в «пироговці», і ендокринологічний диспансер, але коли пішли вже ускладнення, тоді тільки до нас. Тобто ми як останній рубіж медицини на цьому фронті.

- До речі, про фронт. Це ж і військових лікуєте?

- Для них  до 10 ліжок резервуємо, на випадок ускладнень. Але в основному в нас цивільні лежать, що поступають з ургентною хірургічною  травматологією.   Та  й фізично не змогли б, відділення невелике -  на 30 ліжок. Кафедра медичного університету на базі відділення є, але лікарів лише троє в штаті, один на півставки.

- Всього!?

- Ми ж лікарня швидкої допомоги. Раптом що, ще шість чергових хірургів. Допомагають за потреби й співробітники кафедри хірургії №2, яку очолює професор Покидько.

- Застав вас у оточенні молоді. Це інтерни?

- Так. Є інтерни, які на кафедрах отримують більше  теоретичні знання, а інтерни-заочники, які  прикріплені до лікарень, ці більш практичні, залучаються вже зараз до  оперативних втручаннь. Майбутні хірурги мають бачити, як це робиться, переймати  навички до в’язання вузликів включно.

- Не затяжко їм  психологічно?

- Це медицина, де моменти болю присутні навіть при перев’язках. Психологічно тяжко їм з ровесниками,  які вживають наркотики. Але це практика і школа, якої за партою не набути.

- У вас така багата практика?

- Патологій по нашому профілю вистачає. Хто з чим. Некрози, гангрени, трофічні виразки, венозні виразки, облітеруючий атеросклероз нижніх кінцівок, сепсис, остеомієліт, гнійні артрити, гнійні запалення,  абсцеси, флегмона, бешиха та інші. Щомісяця проліковуємо порядка 70 пацієнтів. Десь 70% - це хворі з цукровим діабетом і викликаними цим ускладненнями – флегмонами, гангренами нижніх кінцівок, абсцесами. Це найскладніші хірургічні ускладнення. На жаль, багато хворих на цю недугу мають гнійно-септичні ускладнення, які в разі неправильного лікування призводять до розвитку сепсису, гангрени кінцівки, що часто потребує високих ампутацій кінцівок та зумовлює інвалідизацію хворих. Хірургічне втручання завжди радикальне,  тому намагаємось практикувати техніку «малих ампутацій».

Ендодиспансер теж займається лікуванням в себе, але в них воно більш диференційоване, скажем так. А до нас потрапляють ті пацієнти, які терапевтичного лікування вже не пройдуть, здебільшого стоїть питання вже про ампутацію. Аналогічно аблітеруючий атеросклероз, трофічні виразки. Все, що призводить до гангрен  і відтак до ампутацій. Поступають до нас і пацієнти з судинними патологіями із обласної «пироговки».

- Відмови від операцій бувають?

- Так, на жаль. Ставимо відмовників і їх родичів до відома, звичайно. Пояснюємо, що шансів вижити немає, що наростає інтоксикація і це закінчується летальними випадками. У нас же головне завдання - зберегти пацієнту життя і по можливості здоров’’я. Але бувають і летальні випадки, де вже нічого не можна зробити, - коли люди з складною патологією  і вже у віці. Коли вже некроз тканин наступає.

- І хто схильний більше до таких захворювань за статевими ознаками?

- Атеросклерозом хворіють більше чоловіки,  а цукровим діабетом десь порівну.

- І все ж якісь соціальні групи виділяються?

- Ну взимку швидка привозить як правило наших пацієнтів з обмороженнями. Це асоціальні елементи, безпритульні… Молоді й старші. Вони надовго до нас. Вже потім зв’язуємось з департаментом соцполітики міської ради, щоб якось зробити їм документи, бо саме документів у  них як правило немає. А без паспорта й приписки соціально адаптувати людину неможливо. Підключаються на допомогу волонтери, хоспіси…

- Пацієнти самі несуть відповідальність за своє захворювання?

- По-різному, можна сказати. Якщо в людини вже діагностований цукровий діабет, це вже як правило пацієнт з великим стажем лікуванням. Є люди, що чітко дотримуються рекомендацій лікаря, а є -ні. Хоча й болю вже не відчувають навіть. А є випадки, що людина вже п’ять років хворіє, але й не підозрює про це. Саме тому в нас ургентна допомога, а не планова. Планової хірургії у нас тут немає. Якщо госпіталізували пацієнта, значить з проблемою, яку вже потрібно вирішувати невідкладно в гнійно-септичій реанімації.

- Робоча атмосфера зрозуміла. Тобто додому повертаєтесь зазвичай без емоцій?

- Повірте, коли хірург ампутує ногу - задоволення від операції він не отримує. Бо при тій же резекції шлунку має місце часткове видалення, а тут людина втрачає орган. Звичайно, це вже проблема для повсякденного життя. І найтяжче людям. Люди різні за характером, є такі, що розуміють свій стан, є -ні. Хтось взагалі замикається в собі. Завдання лікаря – допомогти пацієнту переосмислити своє життя,  адаптуватись. Бо коли людина налаштована на позитивний результат, це краще і для пацієнта, і для лікарів.