У Вінниці почали згадувати про маґдебурзьке право, яке колись наділяло населений пункт міськими привілеями та певною автономією. У нині невеличкому селі Межирів, що у Жмеринському районі, його отримали майже за півстоліття раніше, ніж сучасний обласний центр. Проте нині старовинне містечко у повному занепаді, а шансів на відновлення фактично обмаль.
Як пише у Facebook київський дослідник Ігор Дорожко, наразі у селі Межирів проживає небагато більше 300 мешканців, ало воно має щонайменше чотири пам'ятки, три з яких недалеко одна від одної, в центрі села, одна - за селом.
А все тому, що Межирів не завжди був провінційним селом, в якому вже ледь теплиться життя, нема школи і навіть автобусного сполучення. Колись це було досить багатолюдне містечко із своїм замком, одним з торгівельних центрів краю.
Межирів у документах згадується з XVI ст., та початково був власністю королеви Бони Сфорца. Саме вона споруджує тут замок. З 1591 року Межирів від короля Сігізмунда ІІІ Вази отримує маґдебурзьке право. На цей період припадає найбільший розквіт міста. І навіть те, що у 1612 році Межирів розорили татари, не спинив його піднесення. Межирів відновлюється київським воєводою Станіславом Жолкєвським та отримує ще більші привілеї. Власником на той час був шляхтич Ян Зацвіліховський.
Особливо тяжкою для Межирова стала середина XVII ст. В результаті численних битв місто переходить з рук в руки. Ним поперемінно володіють козаки, поляки, турки. У 1659 році Барське староство разом з Межировом було подаровано у довічне володіння гетьману Івану Виговському, проте з якихось причин його син Остап у 1698 році продає маєток князу Домініку Любомирському.
З часом було ще кілька змін власників - кременецький підкормчий Миколай Януш Пісковський, після нього - Юзеф Потоцький, аж поки в останнього в 1784 році Межирів купує за 700 тис. злотих Анджей Орловський. І саме за Орловського місто знову розквітає. Будуються палац (не зберігся), папірня (не збереглась), гуральня (не збереглась).
Коштами Орловського 1794 року споруджується бароковий Вознесенський костел. Необхідно сказати, що парафія була досить численною, та на початок XX ст. налічувала більше ніж 1400 прихожан з багатьох навколишніх сіл. В храмі відбувались служби до 1945 року, після чого в ньому було розміщено зерносховище. Давно вже костел стоїть закинутим, а потрібним є лише з огляду на те, щоб поцупити ще одну-дві цеглини для господарства. Даху давно вже нема. Подекуди зберіглась ліпнина. Можна ще спробувати, на свій ризик, підійнятись напіврозваленими сходами на другий поверх, щоб оглянути внутрішню панораму, що я й зробив. Але на більше не наважився. Хоч склепіння ще тримаються, але «береженого Бог береже».
Неподалік, у хащах понад ставком - залишки синагоги. До війни в Межирові була числена єврейська громада. У 1934 році тут налічувалось до 400 євреїв, що складало третину мешканців. Недалеко ще стоїть будинок раввіна.
Завершує умовний релегійний трикутник діюча православна Олександро-Невська церква, збудована у другій половині ХІХ ст. (бачив дані про 1853-1869 роки).
А вже далеко за селом - ще одна цікава пам'ятка, залишки двох печей для випалювання вапна. Коли заглядаєш у піч згори, враження, що дивишся у жерло невеличкого вулкану. Напевно, вони теж будувались ще за Орловських. Вапно користувалось неабияким попитом та приносило власникам чималі прибутки. Чому б не скористатись нагодою, коли поруч повно вапняку. Подекуди такі закинуті печі ще можна зустріти і в інших куточках України, наприклад у селі Незвисько на Франківщині.
«Вікіпедія» пише, що в селі є ще старий польський цвинтар з руїнами каплиці. А ще кажуть, що все село перерите підземними ходами, що існують ще з давніх часів…
В чому ж причина занепаду колишнього міста Межирів, що ще до 1934 року був райцентром, та його перетворення в невеличке депресивне село?
Квітнути та розбудовуватись би Межирову й далі, але занепад пов'язаний із залізницею.
У 1860-і роки, з їх початком залізничного буму, доля зіграла в рулетку. Пощастило Жмеринці, дуже не пощастило Межирову.
Про Жмеринку тоді ще ніхто не знав. Було два невеликих села, Велика та Мала Жмеринка. Залізничну артерію Київ-Балта у 1865-1870 роках вирішили прокласти між цими двома селами. Згодом поселення залізничників, що складалось лише з двох будинків, розросталося. Жмеринка, як залізничний центр Вінниччини, все більш розвивалась, а Межирів, що був обабіч залізниці, в тій же пропорції занепадав.
Жмеринки, як міста могло і не існувати, піднестись міг Браїлів. Але знову втрутились примхлива доля та випадок. Барон Карл фон Мекк, що проектував залізницю, початково задумував розмістити станцію якнайближче до свого браїлівського маєтку, але його дружина, з екологічних причин, вмовила чоловіка проектувати та будувати станцію там, де вона є зараз. Але Межирову від того стало не легше.
Фото і текст І.Дорожка
