Дмитро Тур – за фахом журналіст, в житті байкер, сім’янин, поціновувач музики. Наразі є працівником першого в Україні рок-магазину – «Мобі Дік». Рок-шоп – незвичайне місце, яке спершу може вразити своєю атмосферою. Тут можна зустріти людей різного віку - від підлітків, які шукають атрибутику для самовираження, до зовсім дорослих, які намагаються залишитись «на хвилі», хвилі своєї молодості.
- «Rock», «Байк», «Дорога»… Що ці слова значать для Вас?
- Це – елемент життя, те, що частково формує мене як особистість. Рок-музика як кисень, повітря, яким дихаю. Мотоцикл, мабуть, найкращий психолог, якого тільки знаю; це перевірено неодноразово. Дорога – подорожі, нові знайомства, певні перешкоди, які треба долати - це завжди цікаво.
Коли був студентом, часто виїжджав, грошей було небагато, останнє витрачав на бензин і їхав у глухі села нашої області, а інколи навіть і далі. У цьому є своя романтика.
- Ви за фахом журналіст. Які стосунки сьогодні із професією?
- Під кінець навчання в університеті я працював оператором, монтував відео, інтерв’ю, підпрацьовував де міг. Як не дивно, після отримання диплому пішов до знайомих механіком, пропрацював один чи два роки. Але, хотілось щось змінити і вирішив повернутись до спеціальності, почав працювати в прес-службі однієї організації. Пропрацювавши рік, мене перевели на SMM, де займався веденням соцмереж. Праці не цурався та намагався поєднувати одразу дві-три роботи.
Паралельно у лютому 2018 року створив інтернет-радіо для байкерів – «Radio Kardan». Саме радіо організував з нуля, музику підбирав сам, водночас мотоспільнота сильно допомогла у розвитку. Хтось доєднався і безкоштовно створив сайт, хтось розробив логотип, хтось допоміг донатом. Зараз радіо працює, але, так би мовити, в режимі «холодної роботи», бо усі сили йдуть на основну роботу та підтримку ЗСУ.
- А «Мобі Дік» для Вас – хобі чи робота?
- «Мобі Дік» я знаю з 2008 року, мене сюди привела однокласниця, коли я ще був у 8 класі. Тоді він знаходився в «Бастилії». У мене, звісно, від цього магазинчику був «вибух мозку». Я тоді такий: «Ого, нічого собі, які тут класні речі!» Так почав ходити до Ігоря та Жені (власники рок-шопу) в магазин. Ще пам’ятаю як Ігор надсилав на електронну пошту цікаві новини. Так і спілкувались.
Коли створив радіо, подумав, як досягти монетизації. Платну рекламу я не хотів, тому що це було б негарно, так би мовити - «плювок в обличчя» нашим слухачам. До того ж байкери - це дуже специфічна публіка, до якої треба мати певний підхід. Можливо, люди б змирилися з рекламою, але мені було б неприємно подавати таку річ моїй цільовій аудиторії.
Оскільки був частим клієнтом «Мобі Діку», прийшов до хлопців (Ігоря та Жені) та сказав: «Ось є проєкт, хотів би спробувати його монетизувати, щоб підтримувати роботу радіо, бо на донатах далеко не заїдеш». У магазині були товари, які б зацікавили байкерську аудиторію, але далеко не всі про нього знали. Кажу: «Я візьму вашу футболку, сфотографую, наліплю на цінник +50грн, і якщо когось зацікавить, приїду, візьму і відправлю». Наче б то і хлопцям добре, бо вони продали товар, і мені добре, бо заробив 50 гривень. У нас була така домовленість і ми почали співпрацювати.
Почав друкувати наклейки, чашки з мерчом «Radio Kardan» завдяки «Мобі Діку». На кожній наклейці, яку продавав, писав слова подяки. Вже п’ять років пройшло, люди досі скидають фотографії тих підписів. Для них важлива, не сама наклейка, як слова подяки. Так намагався ворушитись.
Потім якось так сталось, що став безробітнім. Варіантів роботи було небагато: в основному на мінімалку, на яку важко прожити. Також в мене була бабуся, за якою потрібно було доглядати, тому це звужувало коло пошуку роботи. В один момент, коли повертався з другом після мотопокатушок додому, телефонує Ігор і каже: «Слухай, ти не хочеш приєднатися до нас?». Це було шоком і я перепитав «Що сталось?». Сталося те, що Женя вирішив змінити напрямок роботи і відійти від цього, а мене запропонували як кандидатуру. Вирішив, що однозначно варто спробувати. Також порадився із сім’єю та дівчиною, яка зараз вже моя дружина, вони підтримали.
- Як «Мобі Дік» зустрів 24 лютого?
- Зранку мені подзвонила мама і сказала, що розпочалась війна. На той момент вже був зібраний тривожний рюкзак. Про відкриття магазину, звісно, мови не було. У місті була паніка. Думав придбати зброю, але навіть в перший день, без дозволу цього не можна було зробити. Моя дружина була вагітна на останньому місяці і захистити її це було ціллю номер один.
Нам із Ігорем повідомили, що у шпиталі багато поранених і їм потрібен одяг. Приїхали у магазин, згребли у кучу штани, футболки, бафи, шапки - все що могли віддати. З пакетами одягу поїхали до шпиталю та віддали все хлопцям. Потім поїхав до дружини, чекати пологів.
- Сьогодні всі донатять ЗСУ. Розумію, що допомога рокерів «Мобі Діку» не зупинилася?
- Зрозуміло - продовжуємо. У нас дуже багато друзів воює на всіх напрямках. Женя, якого я замінив, зараз також на фронті. Ми не працюємо через фонди, ми надаємо пряму, адресну допомогу. Також у нас серед клієнтів багато військових, яким ми висилаємо речі та допомагаємо закривати потреби.
Також окремо збирали на «бусік» для хлопців із ПВО. Зібрали 70 тисяч, інші 70 тисяч доклали хлопці та купили транспорт. Також за один день зібрали кошти на мотоцикл для пари снайперів. Кожного тижня донатимо, не афішуючи.
Та й зворотній зв’язок є. Нещодавно військові передали «Мобі Діку» прапор «Rammstein» з ворожого бліндажа. Штурмовики на херсонському напрямку зайшли у кацапський бліндаж та зняли його.
- Базар переповнений китайськими виробами із дешевими прінтами. У вашому магазині величезний вибір авторських, так би мовити крафтових, футболок. Під час війни постачальники не призупинили роботу?
- З виробництва футболок ситуація складна. Наш друкар зараз на фронті, воює під Бахмутом. Наші партнери, які займалися друком, теж у складній ситуації. Всі виробництва знаходяться біля лінії зіткнення, на сході. Проблеми зі світлом, постійні обстріли.
- Дивлячись на чарти «Spotify-Україна», можна побачити що велика кількість українців слухає російський продукт. Чи змінились музичні смаки людей, судячи з попиту на товар?
- Ситуацію умовно поділяю на війну 2014-го та на повномасштабне вторгнення 2022. Після Криму відвідувачі почали критично придивлятись до російської музики. Не так критично як зараз, але почали. Тоді вже за «порєбріком» з’явились «ватники», гидотні персонажі. Наприклад – гурт «Алиса». Після подій 2014, ми прибрали усі товари з ними. Але люди все одно слухали російський рок. Після 2022 року ситуація сильно змінилась. Багато людей перестали слухати російське, тому що їм огидно. Мені, до речі, так само. На комп’ютері терабайт рок-музики, видалив усе російське, що там тільки було.
Шокуючими особисто для мене стали заяви Кіпєлова (гурт «Ария»), про те, що «треба вбивати українців». Усі товари з ним ми роздали друзям у гаражах, при умові, що вони зафарбують його пику чорною фарбою.
Але люди, які слухають російське, ще є. Звісно не так активно, але речі з гуртами запитують. Та наша позиція принципова. Нічого з російського року більше не завозимо.
- Що самі слухаєте і можете порадити іншим, для прослуховування у цей час?
- Це лише здається, що ми з Ігорем – страшні рокери в ланцюгах і татухах. Насправді, ми любимо якісну, хорошу музику. В основному, звісно, якісна і хороша музика – це рок. Але так само можемо слухати класику, джаз тощо. З дружиною та донькою вдома слухаємо різну музику: від ABBA до Motorhead. Не можу виокремити щось конкретне, головне щоб музика була якісною і подобалась.
- З українським роком під час війни що відбувається?
- Після повномасштабного вторгнення почалась хвиля нової української рок-музики. На «Radio Kardan» гурти часто надсилають свої треки. Намагаюсь ставити в ротацію по можливості. Звісно, не всі дотягують до західного рівня, але дуже стараються. Це – круто, є дійсно класні команди, які варто слухати. Наприклад гурти «Цвинтар», «Цвях», «Бетон», «Surface Tension», «Пирятин». І це далеко не весь список, тільки те що першим в голову прийшло. Ось та ж «Крейда» з її чудовою піснею «Враже». Гуртів з класними піснями дуже багато, потрібно лише натрапити на них.
Зараз дуже багато команд хочуть себе проявити, їм треба у цьому допомогти, слухати та підтримувати.
У нас он в продажу є вже друга книга, автор – Ігор Симоненко (організатор фестивалю «Terroraiser» та видавець однойменного журналу. Книга з назвами гуртів та їх коротким описом. Уяви скільки гуртів є в Україні, якщо на видання вистачило.
Дмитро Масюта,
студент-журналіст ДонНУ
