22 вересня минула чергова річниця з дня смерті Олександра Сухомовського — людини, завдяки якій звичайна вінницька школа стала ліцеєм, а ліцей — одним із найкращих навчальних закладів країни.
Більшість вінничан, які щодня проходять повз будівлю на вулиці Владислава Городецького, 21, знають, що це «школа Сухомовського». Набагато менше людей знають, яким довгим і несподіваним був шлях, що привів його туди.
Робітник, якому судилося стати педагогом
1945 рік, Вінниця. У родині народжується хлопчик, якому судилося прожити життя, зовсім не схоже на пряму лінію з підручника педагогіки. У сімнадцять років, замість студентської лави, Сашко Сухомовський іде працювати на Вінницький агрегатний завод — звичайна на той час доля повоєнного покоління, яке дорослішало швидше, ніж хотілося б.
Та вже за рік, у 1963-му, він усе-таки стає студентом Вінницького державного педагогічного інституту імені Миколи Островського. Диплом довелося відкласти ще на кілька років: з 1964 по 1967-й Сухомовський служить у лавах Радянської армії. Коли повертається, навчання продовжує так, ніби й не було паузи, і в 1970 році нарешті захищає диплом.
Роки, коли шукав своє місце
Перша посада молодого педагога — зовсім не кабінет директора у престижному міському закладі, а сільська початкова школа в селі Сорочині, що на Вінниччині. Там, далеко від обласного центру, він отримує перший досвід керівництва — і перші уявлення про те, якою школа могла б бути.
Далі його шлях робить несподіваний поворот: Сухомовський очолює клуб кондитерської фабрики у Вінниці. Чому вчитель на кілька років пішов у культурно-масову роботу на підприємстві, джерела не пояснюють, але саме цей досвід, ймовірно, навчив його того, чого не вчать у педагогічному інституті, — як організовувати людей навколо спільної справи, як влаштовувати свято так, щоб у ньому хотілося брати участь.
Згодом він повертається до школи, але не одразу на директорську посаду: працює вчителем початкових класів, організатором позашкільної виховної роботи, заступником директора з навчально-виховної роботи у школах №4 та №22 Вінниці. До 1990 року, коли він очолить сьому школу, Сухомовський встигне побувати практично на кожній освітянській посаді, яку можна собі уявити, — ніби свідомо збирав досвід по краплині, готуючись до головної справи свого життя.
Школа, якій дали друге дихання
Будівля, куди прийшов новий директор у 1990 році, сама по собі мала багату історію: до революції тут працювало комерційне училище — на це вказують фотографії в альбомі вінницького архітектора-історика Сергія Царенка «Звезда Григория Артынова» (2012), де знятий саме фасад, що й сьогодні виходить на вулицю. У 1920-му в тих самих стінах відкрили електротехнічну професійно-технічну школу, а в 1954-му з об'єднання двох міських шкіл постала середня школа №7. У 1962–1963 роках до старого корпусу добудували нове приміщення — з шістнадцятьма класними кімнатами, актовою та спортивною залами, — яке й сьогодні становить більшу частину будівлі. Але справжнє перетворення цього будинку почалося саме з приходом Сухомовського.
За тридцять років його директорства звичайна середня школа стала першим у місті ліцеєм, а в 2005 році отримала статус експериментального навчального закладу всеукраїнського рівня. З'явилися комп'ютерні класи й комп'ютерний центр, запрацювала ізостудія «Палітра», управлінська діяльність школи однією з перших у місті перейшла на комп'ютерну техніку.
Особливою була його ідея інтернаціональних класів, де діти вивчали мови й культури національних меншин. Ліцей побратався зі школою імені Бенуа у французькому Ліможі, а Сухомовський особисто їздив на щорічні зустрічі директорів шкіл-партнерів Гете-Інституту — рідкісна на той час для звичайної вінницької школи міжнародна активність.
Та найбільше про нього говорить одна історія, записана зі слів учителів із великим стажем роботи в закладі: був період, коли в школу направляли дітей, яких виключили з інших шкіл міста. І лише завдяки тому, що тамтешні вчителі щиро піклувалися про таких дітей, ті закінчили навчання й зайняли гідне місце в житті — стали лікарями, інженерами, військовослужбовцями, добрими робітниками. Неспокійне вчительське серце Сухомовського, як згадують колеги, вболівало за улюблену справу й вірило, що таку можливість — врятувати, здавалося б, втрачену дитину — може дати лише школа з грамотним і досвідченим педагогічним колективом.
Поруч із ним у ці роки працювала команда, яку він сам називав першими помічниками й вірними однодумцями: заступники директора Алла Прокопчук, Марія Василенко, Людмила Очеретнюк і заступниця з виховної роботи Раїса Крижанівська. Збережене фото 2002 року — директор і його команда — досі зберігається в історії школи як символ тих часів.
Визнання, яке прийшло не одразу
Офіційні відзнаки знайшли Сухомовського далеко не на початку його директорського шляху, а переважно у двохтисячних: звання Заслуженого працівника освіти України (2006), нагрудний знак МОН України «Василь Сухомлинський», медаль і диплом І ступеня «Pro Memoria» Республіки Польща, перемога в міському конкурсі «Директор-новатор», обласна педагогічна премія (2008), перемога у Всеукраїнському конкурсі «Директор ХХІ століття» (2013), перемоги на трьох міжнародних виставках «Сучасні заклади освіти» поспіль — у 2014, 2015 і 2016 роках.
За цими сухими формулюваннями стояла проста людська риса, яку згадують усі, хто його знав: Сухомовський фактично жив своєю школою. Колеги називали його педагогом від Бога, одним із «революціонерів» вінницької середньої освіти — людиною, яка не просто керувала закладом, а щоразу першою пропонувала й втілювала те, чого в місті ще ніхто не робив.
Останній рік
Восени 2020 року, у розпал пандемії, Олександр Григорович захворів на пневмонію. За даними деяких ЗМІ, причиною могла бути коронавірусна інфекція. Вранці 22 вересня, на сімдесят п'ятому році життя, його серце зупинилося.
Через два дні, 24 вересня, у дворі школи зібралися, щоб вшанувати його пам'ять. 27 січня 2021 року у Вінниці відбулися громадські слухання, на яких ухвалили рішення, що навчальний заклад носитиме ім'я Олександра Сухомовського, а 26 лютого те саме рішення одноголосно підтримала сесія міської ради. За словами директорки департаменту освіти Вінницької міської ради Оксани Яценко, він був великим Учителем, і саме завдяки його праці навчальний заклад став одним із найкращих не лише в місті, а й в Україні. Того дня, писали місцеві видання, у шкільній родині переплелися смуток і гордість — для вчителів, батьків, випускників, а також для дружини, дітей і онуків Олександра Григоровича.
26 квітня 2021 року в ліцеї №7 відкрили ще один меморіальний простір — освітянський музей творчої спадщини Сухомовського, присвячений саме його педагогічним ідеям і здобуткам. Так приміщення, яке він тридцять років називав своєю школою, тепер зберігає пам'ять і про нього самого.
Будинок, який нарешті отримав ім'я людини
Якщо подивитися на цю будівлю очима стороннього спостерігача, вона за сто з гаком років встигла побути комерційним училищем, радянською технічною школою, звичайною середньою школою — і лише тепер носить ім'я не професії, не ідеології, а конкретної людини. Можливо, саме в цьому й полягає найточніший підсумок тридцяти років роботи Олександра Сухомовського: він перетворив будівлю з історією на школу з обличчям, а посаду директора — на справу всього життя.
Автор: Клавдія Семенова
