Друга світова війна назавжди залишиться у спогадах ветеранів. Їхні очі бачили сотні битв, а руки робили тисячі пострілів. Ті страшні роки минули, й стали історією Української держави, однак в думках людей, що бачити та воювали за мир - залишаться назавжди. Ми цього не бачили, але можемо почути про це зі спогадів тих, хто героїчно боровся за перемогу.

Видання teplyknews.com надало розповіді жителі Тепличчини, яким пощастило повернутися додому переможцями і орденоносцями й принести мир у будні далекого 1945 року. Нажаль, живих свідків тих тяжких воєнних років серед нас залишилися одиниці, й з кожним роком кількість тих, що відійшов у вічність, й живуть у нашій пам'яті та спогадах збільшується...

Як розповідає житель с.Велика Мочулка Павло Олексійович Фоменко:

"Майже два тижні тримали оборону. Сили були нерівними. Почали відступати. 6-та та 12-та армії дислокувалися у Західній Україні. Гітлерівці пішли в обхід, щоб взяти нас в кільце і розгромити. Вдень вели бої, а вночі відступали вглиб країни. Яке ж то було страхіття! Море крові. Все побито, потрощено. Залишали міста: Добромишль, Старий Самбір, Львів, Тернопіль, Кам'янець-Подільський… Гармати тягло четверо коней, на підводах везли снаряди. Де-не-де траплялися "полуторки". А німець пер на нас потужною технікою. Хоробрості нашим солдатам не позичати, билися до останнього. З нами в атаку ходили не тільки офіцери, а й генерал. Вісім днів трималися. Скільки полягло….."

Іван Романович Кравчук (с. Веселівка):

"Був у мене такий випадок, коли я сам затримав п'ятьох німців і привів їх до командира. Тоді отримали від них цінну інформацію. За це я отримав медаль "За бойові заслуги". Не можу забути, як ми форсували р. Вісла. В човен сідало по 14 чоловік. Німці ні на хвилину не припиняли вогонь, вода від снарядів підіймалася вгору на 8-10 метрів. Човен, в якому я знаходився, розірвало на дрібні шматочки. Кулемет пішов на дно. Я опинився у воді. Тримаючись за уламки човна, я зумів дістатися до берега. З 14 осіб нас залишилось тільки двоє. Ми засіли в окопі, який перед цим залишили німці. Фашисти знову відкрили вогонь. Мого товариша вбило, а мене поранило осколком. Щоб врятувати мені життя, медики із санчастини знайшли німецький рентгенапарат, аби з'ясувати, де знаходиться осколок. Після семи місяців лікування мене наздогнала нагорода за героїзм".

Кузьма Іванович Лукашенко (с.Орлівка):

"Моїм завданням, як командира кулеметного взводу, було правильно розставити кулемети по ротах. Пам'ятаю бої на Карпатських перевалах. Нам було наказано заволодіти висотою, щоб розгорнути подальший наступ. Була створена штурмова група, яку очолив старший лейтенант Колотило. Я був його помічником. Уважно вивчили місцевість та маршрут до висоти. Перешкодою була річка. Опівночі пішли вперед. Хтось із солдат помітив телефонний кабель, його перерізали. Стали чекати. Незабаром з'явився вершник, котрий перевіряв кабель зв'язку. Ми його і захопили в полон. З боями пройшли Угорщину, Болгарію, Чехословаччину".

Степан Артемович Черевко (с.Залужжя):

"Найбільше у пам'яті зостались бої на Сандомирському Плацдармі. Там фашисти сподівалися зупинити натиск нашої армії. Були тисячі всілякої військової техніки: танки, міномети, літаки… Але вийшло навпаки. Наші сили були потужнішими. Шестидесята армія Другого Українського фронту на кожен кілометр фронту розставила десятки сотень різної зброї. Загриміли "катюші", пішли в бій тисячі танків, загорілася перед нами земля, засвітилося небо від вибухів і польотів снарядів, мін, заслонили небо літаки. Вилетіли десятки наших літаків, все рухнуло на позиції ворога. Тоді знешкодили тисячі фашистів. Великі втрати понесла і наша армія, а мені пощастило залишитися в живих".