На вулиці, яка сьогодні носить ім’я колишнього міського голови Вінниці Миколи Оводова, стоїть кінотеатр «Родина».
Мало хто з відвідувачів знає, що саме цей міський голова колись судився із засновниками залу, а сам зал за століття встиг побувати ілюзіоном, «театром мініатюр», клубом взуттєвої фабрики і лише тоді — «Родиною»
Місто на двох берегах моди
Вінниця початку ХХ століття жила літнім напливом гостей: місто мало статус курорту «другого розряду», і щоліта сюди приїздили родини на дачі. Частина оселялася над Південним Бугом, там, де тепер Старе місто, інша — у «садках» уздовж вулиці Льва Толстого. Дехто взагалі не планував тут затримуватися: їхали морем до Одеси, а Вінниця ставала зупинкою на пів дороги, приваблюючи базарами зі свіжиною від навколишніх сіл.
Розважати цей потік гостей було майже нічим: аж до листопада 1910 року місто мало один-єдиний театр, зведений за проєктом архітектора Григорія Артинова. До того вінничанам, які хотіли потрапити на виставу, доводилося їхати до Києва чи Одеси.
А тим часом у Європі вже п’ятнадцять років існувало кіно: 28 грудня 1895 року в Парижі брати Люм’єр уперше показали публіці рухомі зображення. Заклади, де крутили ці «живі фотографії», називали ілюзіонами, і думка відкрити такий у провінційному місті напрошувалася сама.
Ілюзіон на честь безсмертя
1911 рік. Дворянка Єфімія Добржанська та приватний повірений Костянтин Ловицький орендують частину садиби міського лікаря Миколи Нєдельського і відкривають перший вінницький кінозал. Назву обирають промовисту — «Амбрось», від амброзії, їжі олімпійських богів, яка, за міфом, дарувала вічну молодість і безсмертя.
Розрахунок виявився вірним. За підрахунками дослідників, заклад приносив власникам не менш як сто рублів щодня. Порівняти цю суму є з чим: служниця тоді заробляла 3–4 рублі на місяць, робітник — 20–80 копійок за десятигодинну зміну, інженер із дипломом — 75 рублів на місяць, а директор заводу — 300. Іншими словами, «Амбрось» за один вдалий день міг заробити стільки, скільки директор заводу отримував за третину місяця.
На фото Костянтин Ловицький у різні роки його життя
Гроші текли не лише від фільмів. Кіно тоді було німе, тож сеанси супроводжувала жива скрипка, а перед показом публіку розважали концертом, виставою чи танцями.
На запах прибутку швидко зійшлися конкуренти. Наприкінці того ж 1911-го запрацював «Електро-Біограф» інженера-механіка Гавриїла Ізвєкова, 1912-го на Замості відкрив зал Абрам Кирик, а 1913-й приніс одразу трьох новачків: ілюзіони Янкеля Співака й купця першої гільдії Абрама Фігмана («Експрес»), а також літній «Антрепренер» у саду ротмістра Толстого. За три сезони на сорок п’ять тисяч мешканців Вінниця отримала п’ять стаціонарних кінозалів і один літній.
Коли за стіною тріщить апарат
Швидке зростання мало й зворотний бік: більшість ілюзіонів тулилися в сараях, надвірних будівлях чи звичайних квартирах, і міська управа раз по раз нагадувала власникам, що це суперечить приписам. Від закладів вимагали не більш як шість місць у ряду, чотири окремі виходи, широкий двір, куди могла заїхати пожежна машина, кам’яний паркан від сусідніх дворів і належне освітлення. Міський архітектор Григорій Артинов писав про це офіційні застереження, попереджаючи, що найменша паніка серед глядачів обернеться бідою.
Слова архітектора не були перестрахуванням. Восени 1911 року вночі спалахнуло машинне відділення самого «Амброся» — обійшлося без постраждалих лише через те, що це сталося поза сеансом. А в «Електро-Біографі» звичайнісінький тріск апаратної будки виявився достатнім приводом, щоб публіка кинулася до дверей.
У відповідь міська управа й дума ухвалили постанову з новими правилами для ілюзіонів, і серед них — пряма заборона на будь-які розважальні додатки до сеансів, зокрема танці. Для власників це вдарило просто по гаманцю: саме концерти й танці тримали залу повною.
Лікар, який не любив кіно
У цій постанові власники «Амброся» побачили руку конкретної людини — міського голови Миколи Оводова. За фахом лікар, він керував Вінницею з 1899 року, і за цей час міський бюджет зріс удев’ятеро, а вулиці отримали трамвай, водогін та електричне освітлення. До сцени в нього був особливий стосунок: автори книжки «Вінницький театр у свічаді історії (1910–1944)», співробітниця Вінницького обласного краєзнавчого музею Лариса Семенко та Олександр Логінов, пишуть, що велика заслуга в появі міського театру належала саме тодішньому голові та керівникам першої театральної адміністрації.
Логіка Оводова була прозорою: кіно він вважав конкурентом театру, називаючи його «балаганщиною атракционных номеров» на противагу серйозному драматичному мистецтву. Добржанська і Ловицький із такою оцінкою не погодилися й оскаржили постанову думи. Справу розглянув подільський губернатор — і став на бік власників: він прямо вказав Оводову, що дума перевищила надані їй повноваження.
У цьому епізоді зійшлися не просто чиновник і підприємці, а два уявлення про культуру: усталений театр, який щойно отримав власну будівлю, і молоде масове видовище, що не питало дозволу на популярність.
Друге життя в саду
Перемога в суперечці з думою не завадила Ловицькому шукати легальний обхідний шлях. Із початком Першої світової війни він, за оцінкою краєзнавців найуспішніший серед вінницьких власників ілюзіонів, викупив частку Добржанської і став одноосібним господарем «Амброся». Заклад отримав нову вивіску — «Театр мініатюр», і під цією назвою розважальні номери, ще недавно заборонені, стали цілком законними.
Про саму Єфімію Казимирівну Добржанську джерела мовчать майже повністю: дворянка, співзасновниця першого вінницького кінозалу, і по тому — жодного сліду в публікаціях.
У 1915 році, за даними Gazeta.ua, Ловицький орендував ще одну локацію: Літній сад С. П. Толстого, приблизно там, де сьогодні парк імені Миколи Леонтовича. З травня до вересня там кілька разів на тиждень грали вистави, працювали корти для тенісу, майданчики для крокету й футболу, а наостанок сезону влаштовували безкоштовне свято для дітей. Кіно в цьому саду мало власну назву — «Кіса», і його афіша від 12 липня 1915 року запрошувала вінничан на стрічку «Чудо Брамина».
На фото Костянтин Ловицький із дружиною та донькою
Коли прийшла інша влада
До 1917–1920 років у Вінниці дожили три кінозали: «Пате-граф», «Експрес» і «Ампір» — під такою назвою тепер працював колишній «Театр мініатюр». 18 березня 1919 року до міста увійшли більшовики, і почалася націоналізація приватних підприємств: кінозали перейшли до кінокомітетів при комісаріатах освіти. Зал Ловицького не оминув цієї долі, а його самого разом із родиною, як багатьох тодішніх «буржуїв», зрештою залишили без власного даху над головою.
Назва закладу після цього мінялася ще двічі: спочатку «Червоні крила», потім клуб взуттєвої фабрики, що шила чоботи для Червоної армії. Лише 1945 року кінозал отримав ім’я, під яким його знають вінничани й нині, — «Родина».
Амброзія виявилася сильнішою за режими
Сьогодні «Родина» лишається єдиним муніципальним кінотеатром Вінниці. У 2016–2019 роках заклад пройшов капітальну реконструкцію: його утеплили, замінили дах і комунікації, оновили глядацьку залу й фойє, зробили доступним для людей з обмеженою мобільністю, а 2019-го встановили новий проєктор, акустичну систему й обладнання для 3D-показів. Змінився і сенс назви: те, що за радянської влади означало «соціалістичну батьківщину», сьогодні прочитується просто — родина, сім’я.
У підсумку назва, дана на честь напою безсмертя, справдилася буквально: влада в місті мінялася щонайменше тричі, а кінозал на тому самому місці працює й донині. Не пощастило тільки іменам тих, хто його заснував, — вони майже стерлися з міської пам’яті. Історія, як виявляється, любить мирити супротивників навіть тоді, коли їх про це не питають: сто років по тому одна адреса тримає обидва імені, ніби нічого й не було. Така іронія часу і історії що поєднала перший кінотеатр з пророчою назвою «Амбросія», і людину яка хотіла його закрити. Ця розповідь — спроба повернути забуті імена до історії міста.
Фото для статті надані онукою Костянтина Ловицького.
Автор: Клавдія Семенова
