Відомий багатьом вінничанам кульгаючий на одну ногу, з паличкою, жебрак Олександр Соснов (саме так чоловік представився журналістам ВіннницяІнфо) є певною знаменістю Європейської площі, адже "працює" щодня там - просить про грошову допомогу. Як стало відомо, чоловік є корінним жителем міста, має власне житло, та багатодітну родину.

З репортажу ВінницяІнфо дізнались, що  чоловік одягнений у кілька теплих светрів, спортивні штани, взутий у літні гумові капці, виходить на «роботу» кожен день, разом зі своїм другом-котом, та просить або гроші або трохи їжі.

Як пояснює сам Олександр:

«Мене жінка сварить, якщо додому нічого не принесу. Скандалить. Я з нею ще 10 років тому розвівся, але вона все рівно живе зі мною, п’є дуже. Я не можу її вигнати, бо жалко, куди вона піде, буде бомжувати на вокзалі? А в нас троє дітей: старшій доньці 24 роки, вона вже з нами не живе, працює, сину – 20, буває ходить на підробітки, але все пропиває, а третя ходить до 8-го класу. Я мушу оце тут просити, щоб хоч їсти купити і зошити якісь. Мені ж 52, до пенсії ще далеко. Я 30 років вантажником проробив, а після того, як розбив інсульт, то стою прошу».

Також чоловік розвіяв усі чутки, які ширились по соціальних мережах, ніби то він колись працював у міліції:.

«Та який з мене міліоціонер, ви на мої руки подивіться, я вже кілька років не брав нічого важкого, а мозолі так і не зійшли. Грижі, хвора спина, робота була на протягах, там впрів, там змерз, не одне запалення легень було. Підірвав здоров’я».

Під час розмови з кореспондентами до них підійшов молодик чисто та охайно вдягнутий, однак на підпитку: «А что тебе упали на уши, да? Что он тебе рассказал? Про инсульт уже рассказал? Тебе что собеседника не хватает?». «Дім, все нормально, не сварись, чого ти хочеш, давай відійдемо?», - каже Олександр.

Чоловік дістає з кишені гроші, відраховує частину, віддає молодику, той йде:

«Це Діма, мій син. Бачте вже п’яний. Взяв 20 гривень на пиво. Пішов додому. В мене ж тут на Театральній двокімнатна квартира. Хочу її продати, купити за ті гроші якусь хатинку під Вінницею, щоб город був, можна було маленьке хазяйство тримати. Тут тільки купа боргів за комуналку. Якби вже хоч до пенсії дожити. Завтра йду в лікарню, хочу групу оформити, бо після інсульту мені всю ліву сторону відняло, насилу розходився. Але ногу ще волочу, на колінах одягаюсь.Ще й панкреатит мучить. Вже 17 років я не п’ю, так колись підшлункова схопила, то лікар сказав, або алкоголь, або життя. Не п’ю.Я вже трохи поздавав аналізи, може хоч третю групу дадуть».

На запитання чи не хоче знайти роботу охоронцем чи листівки роздавати, чоловік категорично відмовляється:

«Я не можу, ви ж бачите, що насилу ходжу. Які листівки, хто в мене їх візьме».

«Він не вредний, інколи бубнить щось, може матюкнутись, але не агресивний. То він просто злиться, що йому грошей не дають», - каже продавчиня фаст-фуду на Грушевського.

«Як же він буде агресивний, якщо він тут щодня просить, ходить, як на роботу. То завтра не дадуть йому, в нього ж постійні клієнти», - зауважує молодий чоловік, почувши розмову з продавчинею. – Я й сам йому через день даю пару гривень. Вітаємось навіть».