У нього було багато мрій, яким, на жаль, не судилося здійснитися… 

Життя воїна обірвалося на тридцять восьмому році.

14 лютого 2025 року він планував зробити сюрприз для своєї родини, приїхавши у відпустку, але повернувся додому трохи раніше… не так, як усі чекали…

Іван Бебих народився 19 травня 1987 року в селі Уладівка, що входить до Іванівської територіальної громади. 

У дитинстві він був дуже запальним, усміхненим хлопчиком. 

У 18 років Іван одружився і невдовзі став батьком. Кохана дружина, підростає синочок Дмитро - маленька копія батька. Шлюб з Галиною був сповнений тепла та взаєморозуміння. Іван дуже пишався сином і мріяв виховати його справжнім чоловіком. Він щиро любив свою дружину та сина, був турботливим чоловіком і батьком.

Разом із дружиною вони працювали на місцевому спиртовому заводі. Колеги згадують Івана як душу компанії – завжди веселий, щирий, з невичерпним почуттям гумору. Ніхто не міг згадати його сумним або роздратованим.

Коли завод закрили, сім’ї довелося шукати нові можливості для заробітку. Іван поїхав працювати до Києва, хоча й важко було залишати дім і родину.

На день народження дружини подарував їй собачку, яку жартома називав “Коричневе”. Часто повторював: “Як приїду додому, то заведу ще і собі одну”.

Він дуже хотів купити собі трактор – зважився на покупку, але щось пішло не так, як хотілось. Також він мріяв поїхати з сім’єю на море, часто казав дружині: “Ти, я, син і мала”.

З початком широкомасштабного вторгнення він отримав телефонний дзвінок із повідомленням про повістку. Не вагаючись, добровільно вирушив її забирати. 

7 лютого 2023 року був мобілізований до лав Збройних сил України.

Служив у лавах 21-ї окремої механізованої бригади, був водієм та номером обслуги зенітної ракетно-артилерійської батареї. Але насправді вони всі там були рівними і виконували будь-які завдання, які вимагала війна.

За життя він був нагороджений відзнакою “Золотий Хрест” чим дуже пишався і пишались його рідні.

8 лютого 2025 року Іван загинув у бою поблизу села Локня на Сумщині, до останнього виконуючи свій обов’язок перед Батьківщиною. 

Смерть Івана болем відізвалася у серцях його земляків. Ось одна із реакцій людей: «Неймовірний життєлюб, позитивний, оптимістичний, вірний і щирий… Страшна втрата…»

Іван завжди залишався вірним з своїми побратимами. Він не любив скаржитися, а коли було важко, жартував чи просто підтримував словом, щоб хоч трохи розрядити напругу.

«Щиро дякуємо побратимам Івана, які повернули його додому. Ви були для нього другою сім’єю, разом пройшли найважчі моменти, підтримували один одного, як могли. Дякуємо вам за вашу відданість, за те, що не залишили його. Нехай Іван назавжди залишиться у вашій пам’яті таким, яким був — справжнім другом, на якого можна покластися. Бережіть себе», - говорять рідні 

Світла пам’ять Герою!

Вічна слава!