Дмитро пройшов бої на Донеччині, обороняючи Краматорськ, Авдіївку, Волноваху.
«Мій коханий був відважним Воїном, Людиною Слова. До нього прислухались, поважали і цінували. Він був справжнім сином України, тому не зміг стояти осторонь», – розповіла дружина Юлія.
Дмитро Володимирович Діхтярук народився 20 червня 1984 року в селі Носківці Вінницької області.
Після закінчення Носківецької ЗОШ у 2001 році вступив до ВПТУ м. Вінниця за спеціальністю "Телемайстер". З 2002 по 2004 роки проходив строкову військову службу у м. Вінниця на посаді стрілець-кулеметник.
Чоловік цікавився зброєю, майстрував вироби з дерева та любив рибалити.
В період 2005 – 2015рр. працював у органах внутрішніх справ у Вінницькій області на різних посадах.
З 2016 року служив у Повітряних силах.
Заочно навчався у Київській Національній академії МВС України.
З березня 2022 року Дмитро проживав у місті Хмельницькому разом з дружиною, де у серпні 2023 року у них народилась донечка.
Мій чоловік був одним з перших, хто без вагань став на захист України ще під час АТО у 2015 році, працюючи в поліції. Це вчинок справжнього чоловіка, справжнього сина України, якого не зламав страх. Тоді він ще не знав, як багато доведеться пережити, побачити, втратити й вистояти. Скільки сили знаходитиме тоді, коли здаватиметься, що її вже немає, - говорить Юлія. - Піхота, а саме там, Діма служив під час АТО, стала справжньою школою життя, адже сформувала в ньому воїна, захисника та побратима, Незважаючи на важкі контузії, продовжив службу у в/ч А2656, де багаторазово отримував грамоти та відзнаки від командування частини. Під час повномасштабного вторгнення виконував ключові завдання керівництва в/ч А2656, забезпечуючи зв'язок ОК "Захід".
07.01.2025 року був переведений на посаду навідника-оператора 1 відділення 3 механізованого взводу 2 механізованої роти 1 механізованого батальйону 21 механізованої бригади оперативного командування "Південь" Сухопутних військ Збройних Сил України в/ч А4689. Разом з побратимами виконували складні бойові завдання та героїчно тримали оборону в районі н.п. Миколаєво-Дар'їно Суджанського району Курської області.
Під час служби в АТО Дмитро мав псевдо "Norfolk", а в новій бригаді – "Мак".
Під час виконання бойового завдання Дмитро отримав важкі поранення та ушкодження хребта. Незважаючи на пошкоджені балками покрівлі ноги, намагався допомогти побратимам, забувши про важливе правило "спочатку допоможи собі".
Загинув воїн 19 січня 2025 року в районі населеного пункту Миколаєво-Дар'їно Суджанського району Курської області в результаті удару FPV-дрона в автомобіль евакуації внаслідок вибухово-уламкового поранення з переломами кісток черепа.
Його тіло його було евакуйоване 21 січня 2025 року.
Я знаю, що він не вмів по іншому. Завжди, був тим, кому не байдуже. Жив героєм, і загинув героєм, - розповідає Юлія
За час служби Дмитро був вшанований такими державними та відомчими нагородами: медаль «Захиснику Вітчизни», «Учасник АТО», «Ветеран війни», відзнака «20 років сумлінної служби».
Юлія Діхтярук:
До останнього подиху старший солдат Діхтярук Дмитро Володимирович залишався вірним присязі, своєму народові, своїм побратимам та своїй Батьківщині. Незважаючи на небезпеку, постійні артилерійські та мінометні обстріли зі сторони агресора, напружену обстановку, проявляв лідерські якості та сталевий характер, чим мотивував особовий склад на виконання надскладних бойових завдань.
Відважний Воїн, Людина Слова. Самовіддано захищав наше право на життя. Не зламавшись. Не зрадивши себе. Я не хотіла, щоб він був Героєм. Я хотіла, щоб він просто ЖИВ, щасливо жив.
- Я ще з кремля на лижах з'їду, - любив повторювати Діма. Не судилося, доля вирішила інакше…
Його сміливість - приклад для цілого покоління.
ВІЙНА І МИ. По життю боєць, на війні Воїн. До війни ми жили з Дімою в різних світах. Вона звела нас так дивно, що й пояснити важко. Для мене війна - це жах та смерть . Для Діми - неминучість, бо за плечима довгий шлях перебування в АТО. Кажуть, не шукай війну, вона тебе сама знайде, вона не відпускає тих, кого вже проковтнула, тримає, тягне назад... Діму знайшла і поглинула без вороття. Вона забрала не тільки його здоров'я і роки життя - стала для нього вироком, не питаючи чи готовий він був платити найдорожчим.
Він не став жорстоким, але подумки завжди був там “на нулі” , з побратимами. Це його мучило постійно, стискало йому горло: - Чому я не там?
Важко переносив кожну загибель побратимів, з болем розповідав про тих , хто повернувся покаліченим, періодично збирав і відправляв посилки на фронт побратимам. Хоча, подробицями про службу, АТО, не ділився і ніколи не жалівся на щось, відповідав, що все добре, віджартовувався.
Я намагалася допомогти йому найти інші сенси жити, щасливо жити. Ми могли йти вулицею і він раптом починав згадувати деякі епізоди, а потім різко змінював тему, про погоду говорив. Честь мундиру - це для нього святе. Дуже злився, коли бачив чоловіків у військовій формі напідпитку. Це було моментальним тригером. Казав: “Хочеш бухати, скинь форму”.
Добре володів різними видами зброї. Умів, не тільки працювати, любити, кохати, дружити, а й воювати. Робив це фахово, рішуче, відважно, віддано. Побратими знали, з ним і в вогонь, і в воду, і в розвідку, не страшно, витримає. Дні “на нулі” були важкими, але бойові товариші завжди і в будь-якій ситуації могли на нього розраховувати.
12.01.2025 р., дізнавшись, що він йде "за лєнточку", його словами просила всіма способами, якщо є можливість відмовся, курщина, то пекельне пекло, там навіть в полон не беруть і ще всяке безперебійно тараторила… Діма не стримався, сказав: “Вистачить. Я не сцикло. Повернусь, гулятимемо разом з Міланкою і ви пишатиметесь мною, бо я вас захистив.”
