Петро Олександрович Гончарук від початку повномасштабного російського вторгнення добровольцем став до лав Збройних Сил України, щоб відстоювати суверенітет і територіальну цілісність держави. У складі 3-ї окремої важкої механізованої Залізної бригади він брав участь у визволенні Бучі та Ірпеня, воював на Куп’янському та Луганському напрямках.

Загинув 13 лютого 2024 року поблизу Білогорівки Сіверськодонецького району. 

Захиснику було 47 років..

Побратими згадують старшого солдата як ініціативного, рішучого та сміливого воїна. У Залізній бригаді він служив кулеметником, старшим стрільцем-оператором взводу. Він незмінно першим приходив на допомогу, був людиною честі та великої порядності.

Петро був взірцем для інших. Завжди всіх підтримував і ніколи не боявся труднощів, – так про нього відгукуються у війську.

Петро Гончарук народився 13 липня 1976 року в селі Карижин на Хмельниччині. Після школи здобув фах тракториста, пройшов строкову службу. Згодом жив у Миколаєві, де створив сім’ю, а пізніше переїхав до Вінниці. Близько 25 років працював на різних підприємствах, дбав про родину, виховував двох синів дружини та дочекався народження спільного сина.

Зараз нашому молодшому синові 26 років. Він так само, як і тато боронить Україну. Петро понад усе мріяв потримати на руках онучат ще й від нього, – розповідає дружина Небесного Воїна Лариса.

Радісну звістку від сина, що “вже може готуватися стати дідусем”, Петро отримав 10 лютого, а вже за три дні його не стало… Чоловік був дуже гарним сім’янином та усього себе віддавав дітям. Заради їхнього майбутнього він і пішов воювати…

Церемонія прощання з Петром Гончаруком розпочнеться о 12:00 за адресою: вул. Генерала Арабея, 1 (Vip-зала).

Чин поховання воїна відбудеться о 13:00 на Алеї Слави Сабарівського кладовища.