Вічна шана та доземний уклін Захисникам! Щирі співчуття родині та близьким!
Володимир Володимирович Реган, позивний «Дядя Вова», став на захист України у перші дні повномасштабного російського вторгнення. Свій бойовий шлях воїн пов’язав із 59-ю окремою мотопіхотною бригадою імені Якова Гандзюка, де служив у складі 9-го окремого мотопіхотного батальйону та виконував обов’язки водія-механіка БМП.
За високу професійність і вірність військовій присязі Володимир був відзначений медаллю «За службу українському народу». На його долю випали важкі випробування під час запеклих боїв на Донеччині.
Життя воїна обірвалося 26 грудня 2024 року під час бойового зіткнення з ворогом поблизу села Нововасилівка Покровського району.
Герою назавжди залишилося 50 років..
Донедавна доля Володимира Регана залишалася невідомою. Його мати, Надія Іванівна, до останнього сподівалася, що син живий. Жінка постійно долучалася до вінницьких акцій на підтримку полонених та зниклих безвісти. Водночас побратими розповідали про трагічні обставини останнього бою. Через наступ російських військ евакуювати пораненого Володимира не судилося.
За словами Наталії, дружини полеглого воїна, рішення захищати рідну землю Володимир прийняв миттєво. Він неодноразово звертався до військкомату і лише з третьої спроби його мобілізували.
Іншої долі для себе чоловік тоді не вбачав. Готовий був іти навіть водієм бензовоза, лиш би взяли до війська, — ділиться дружина.
На фронті він отримав позивний “Дядя Вова” — у ньому вся його доброта, підтримка, рішучість і турбота…
Володимир Реган народився 6 березня 1974 року у Стадниці. Після здобуття базової середньої освіти у місцевій школі він опанував спеціальність механізатора в Гущинецькому вищому професійному училищі. Згодом пройшов строкову службу в армії, а після її завершення повернувся до рідного села.
Володимир мав справжнє покликання до хліборобської справи. Працював у місцевому сільгосппідприємстві, обробляв власну землю. Останнім цивільним місцем його роботи стало ТОВ «Поділля-залізобетон», де чоловік працював бульдозеристом.
Та найбільшою гордістю Володимира була його родина. Він був коханим чоловіком, щасливим батьком двох доньок, надійним сином і братом.
Володимир надзвичайно любив працювати на землі, і вона, відчуваючи це тепло, завжди віддячувала йому гарними врожаями, — розповідає дружина.
Він щиро любив людей і завжди поспішав на допомогу. У його вмілих руках будь-яка техніка – від трактора до комбайна – працювала бездоганно. Сусіди згадують про нього з неймовірною теплотою, бо Володимир нікому не відмовив і ніколи не сказав злого слова. Він понад усе мріяв повернутися з перемогою до рідної домівки, обійняти близьких, знову сісти за кермо трактора і в майбутньому обов’язково дочекатися онуків…
Церемонія прощання з Володимиром Реганом відбудеться у Стадниці:
- розпочнеться о 10:00 за адресою вул. Шевченка, 10
- продовжиться о 12:00 у стінах церкви святого Дмитра.
Поховають воїна о 13:00 на місцевому кладовищі.
Олександр Валерійович Олівко, позивний «Капелан», у цивільному житті був пастором вінницької церкви «Світле життя». Із 2014 року він активно волонтерив, допомагаючи українським військовим, а з початком повномасштабного російського вторгнення добровольцем долучився до лав Сил оборони України. Перший бойовий досвід Олександр здобув під час оборони Києва. Згодом він став професійним снайпером у складі 1-го штурмового батальйону 3-го армійського корпусу.
Олександр вирізнявся мужністю та неабиякою витривалістю. Він займався відбором і підготовкою майбутніх снайперів не лише для свого підрозділу, а й для 60-ї окремої механізованої Інгулецької бригади. Його бойовий шлях пролягав через найгарячіші напрямки – від Київщини до Запорізького, Херсонського та Бахмутського. За час служби Олександр пройшов шлях від молодшого сержанта до молодшого лейтенанта.
Життя Захисника обірвалося 5 вересня 2026 року під час виконання бойового завдання.
Йому було 50 років.
За мужність та героїзм Олександр Олівко був удостоєний високих військових нагород. Серед них – державна відзнака, орден «За мужність» III ступеня, почесний нагрудний знак Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест», медаль «За сприяння обороні Києва» та почесна відзнака «За мужність та відвагу».
Як багатодітний батько й пастор, Олександр мав усі підстави не йти на війну. Але служіння Господу він ототожнював зі служінням українському народу та вважав це за велику честь, – розповідає дружина полеглого воїна Ірина.
У війську його віра набула ще більшої сили. Чоловік був надзвичайно міцним духом та волею й усіляко підтримував своїх побратимів. На кожного він дивився очима батька: по-батьківськи навчав, а коли потрібно – картав чи підказував. Усе для того, щоб уберегти найцінніше для кожної людини – життя…
Олександр Олівко народився 23 червня 1976 року у Херсоні. Невдовзі його родина переїхала до Вінниці, де він навчався у середній школі №27. Свідоцтво про базову середню освіту чоловік отримав у Погребищі, там же закінчив вище професійне училище за спеціальністю водія-автослюсаря. Ще в підлітковому віці Олександр щиро увірував у Бога. Ця віра лише зміцніла після проходження строкової служби в армії та згодом стала важливою частиною його життя.
Свій духовний шлях чоловік успішно поєднував із професійною діяльністю у торговельній сфері. Кар’єру розпочав менеджером у фірмі «Маріо», а згодом відкрив власний магазин сантехніки «Благо».
Олександр був щасливим чоловіком і батьком чотирьох дітей – трьох донечок та сина. Його 18-річний син сьогодні також служить у лавах Збройних Сил України. Він добровольцем пішов захищати країну, наслідуючи приклад свого батька.
Війна змінила все, та лиш не серце та душу Олександра. До останнього свого подиху він залишався добрим, щирим і світлим. Його повітрям була віра, а крилами – родина, – ділиться дружина Героя Ірина.
Чоловік огортав нас теплом. Поряд із ним завжди панували затишок і спокій. Він усе робив по-справжньому: умів любити, надихати, оберігати…
Церемонія прощання з Олександром Олівком розпочнеться о 10:00 у «Домі молитви» за адресою: вул. Праведників Світу, 3-А.
Чин поховання воїна відбудеться о 13:00 на Алеї Слави Сабарівського кладовища.
