Скажу чесно: я дуже чекала на цю книгу. Не тому що я фанатка новелізацій — зазвичай вони мене розчаровують. А тому що після перегляду фільму «Вартові Різдва» в мене лишилося тепле, світле відчуття свята, яке хочеться продовжити.
Знаєте, як буває: виходиш із кінотеатру, а в грудях щось таке мерехтить, і хочеться загорнути це «мерехтіння» в плед і носити з собою. Книга здавалася ідеальним пледом. Чи стала вона ним? І так, і ні.
Почну з того, що мені сподобалося, бо хорошого тут справді чимало.
Історія Віри — це саме те, чого хочеться від різдвяної казки. Вона не грандіозна, не епічна, вона камерна й затишна. Маленька дівчинка, троє чарівників, які не поділили свято, і цілий світ, що раптом забув про Різдво. Мені подобається, що Віра — не просто «добра дівчинка», яка пасивно чекає дива. У неї є характер: вона може розгубитися, образитися, але потім зібратися і діяти. Це добра рольова модель для дитини — не ідеальна лялька, а жива людина.
Окремо хочу відзначити мову. Вона природна, сучасна, без нафталіну, але й без спрощення до рівня «малюкового белькотіння». Авторки поважають читача — і маленького, і дорослого. Діалоги здебільшого легкі, є вдалі жарти, є моменти, які викликають усмішку. Не скажу, що я реготала вголос, але кілька разів тепло посміхнулася — а для сімейної книжки це вже добре.
Фільм, як на мене, виграв за рахунок візуалу й акторів. Вони вдихнули в чарівників життя й гумор. Коли я читала книгу, я подумки «підставляла» їхні обличчя та інтонації, і це допомагало. Без цього книжкові чарівники трохи пласкіші — не катастрофічно, але відчутно. Конфлікт між ними у фільмі виглядав яскравіше, комічніше; у книзі він є, але трохи повторюється і буксує.
Натомість книга виграє там, де фільм не міг розвернутися через хронометраж. Внутрішній світ Віри. Я розумію, чому їй страшно, чому вона сумує, чому іноді злиться. У фільмі ми бачимо її дії; у книзі — її думки. І для дитячої книжки це дуже важливо: дитина-читач співпереживає не лише подіям, а й почуттям. Це розвиває емпатію, і це великий плюс.
А тепер про те, що мені не сподобалося.
Ілюстрації. Я не можу про них змовчати, бо це не дрібниця. Це половина дитячої книжки. І ця половина мене засмутила. Я не проти технологій, але коли я гортаю сторінки й бачу неприродні обличчя, дивні руки, «пластикову» шкіру й моторошнувату симетрію — я відчуваю дискомфорт. Я доросла людина, у мене є критичне мислення. А дитина, яка розглядатиме ці картинки, просто відчує: щось тут «не так». Можливо, вона не скаже цього словами, але книжка, яка мала б обіймати, раптом стає трохи холодною.
І це прикро. Бо текст старається бути теплим. І він багато де справді теплий. Але ці два шари — душевний текст і синтетичні ілюстрації — конфліктують між собою. Виходить книжка з роздвоєнням особистості.
Чи можу я порадити її для дітей?
Так, але з однією умовою: цю книгу треба читати разом. Уголос, обійнявшись, із какао й мандаринами. Бо текст — хороший. Він дасть вам півтори-дві години спільного тепла, тем для обговорення, усмішок. Він пояснить дитині, що сварки дорослих — це не кінець світу, що домовлятися можна навіть тоді, коли здається неможливо, і що віра (людська, не магічна) — це велика сила.
Але якщо дитина читатиме сама, вона залишиться наодинці з візуальним рядом, який мене, відверто кажучи, бентежить. І це мінус, який не можна ігнорувати.
Мій ідеальний рецепт: подивіться фільм. Він справді хороший — яскравий, музичний, із душею. А потім, якщо дитина захоче продовження свята, прочитайте книгу разом. Можливо, навіть покажіть їй кілька кадрів із фільму замість книжкових ілюстрацій. Я знаю, що це звучить дивно. Але ця історія заслуговує на те, щоб її полюбили. Просто книжкове втілення трохи не дотягнуло.
Я вірю, що колись вийде перевидання — з живими, мальованими від руки ілюстраціями, які пасуватимуть цьому тексту. І тоді я куплю її знову, не роздумуючи. Бо сама історія — хороша. Їй просто потрібна гідна оправа.
