Із 515 хат, що були на початок 1944-го року у Пеньківці (нині Літинського району) на Вінниччині, залишилось вісім. Такий "подарунок" на Різдво зробили місцевим селянам нацистські карателі. Але чи розправлялися б німці так жорстоко із подільськими селянами, якби червоні партизани думали про наслідки своїх дій?

Нині про трагедію Пеньківки і ще трьох сусідніх населених пунктів нагадує скромний пам'ятник у центрі села. Зважаючи на те, що минуло 76 років, очевидців тієї масової пожежі майже не залишилось в живих. Але залишились записані спогади пеньківчан, які пережили воєнні лихоліття, та документальні свідчення.

До Пеньківки карателі приїхали вранці 7 січня - після того, як напередодні, на Святвечір, партизани зробили засідку на ворога просто в селі - біля місцевої школи.

Зі спогадів жителів села Пеньківки - очевидців трагедії

Петро Кислов 1953 року народження:

"Розповідають, що приїхало дві машини німецьких офіцерів. Зчепилися партизани з ними біля школи. То пустіть їх десь в ліс і там бийтеся, а вони скраю в селі... Біля школи був великий погріб, вони туди вскочили - і стріляють з погреба. То кажуть, що одна партизанка підповзла і кинула туди гранату. А один німець, все одно, лишився і втік. По ньому стріляли, але не влучили. А на ранок він привів військо... Стали стріляти, ми - на Яцківці тікати, по нас стали стріляти з кулеметів. Земля була примерзла, сніг ріденький. У мене був кожушок, я його матері віддав, сам біжу, а кулі в мерзлу землю свистять... Ми заскочили в ліс, а там дуже багато вже народу було і німецькі літаки стали кружляти над нами..."

Марія Григоренко 1930 року народження:

"Приїхали машини, розстрілювали людей, потім стали палити село, почали люди тікати. Днів два палили, літаки були, але ми тікали зарання - на ліс і на Новоселицю. Люди приймали, всі ж бідні були, але не відмовляли. Хай в тебе яка велика сім’я була, але прийшов до хати - залишайся. Вдома лишали худобу, свині, кури. Мама з татом на третій чи четвертий день прийшли подивитися на обійстя, то хата і все було спалене, а худоба ходить реве голодна".

Іван Микичур, 1923 року народження:

"Як наїхав цей каральний загін в Пеньківку - тільки кулі свищуть і все горить. Того в хаті застали - забили і кинули у вогонь, той тікав - на ходу забили. А з села тікали: хто в Івчу, хто в Осолинку, Літин. Як палили село, то дівчинка, не пам’ятаю, скільки їй років було, десь до 10-ти, скочила у вікно і до Брусленова побігла гола-боса. То один дядько зловив її, взяв на плечі і приніс у Новоселицю".  

Сергій Ткачук якраз народився, коли палили село, тому пригадує із розповідей старших:  

"А на другий день маму сусідка забрала в погріб. Німець палив хату і назад поступався - ще б крок-два і впав би до нас і перебив би всіх. Потім нас забрали у Новоселицю, там до весни перебули. Навесні прийшла мама із шістьма дітьми - хати нема, тільки піч одна не згоріла з комином, корови немає, нічого. Старші хлопці вже знайшли якесь лоша, теліжку і волочили нею дерево - так і хату зробили".

Відомості про пеньківську трагедію січня 1944-го року "по крихтах" збирав вчитель історії Іван Коломієць. За словами дослідника, не все у тих подіях так однозначно, як довгий час було прийнято вважати.

"6 січня 1944 року у село в'їхав інженерний взвод Вермахту, який мав намір здійснити рекогносцирування на місцевості, - розповідає Іван Коломієць. - У сусідньому селі Мізякові стояли недобитки 25-ї німецької танкової дивізії, вони готувалися до майбутніх боїв. Цього ж дня ввечері, коли солдати інженерного взводу займалися своїми справами, партизани влаштували на них засідку біля школи. У результаті короткого запеклого бою 24 із 25 німецьких солдатів було знищено, одному вдалося врятуватись. Він негайно дістався до Мізякова і повідомив своєму командуванню про те, що сталося у Пеньківці. Наступного дня, якраз на перший день Різдва, цілий батальйон було відряджено до Пеньківки, щоб розправитись з місцевими жителями. Методично від хати до хати німецькі солдати палили усі будинки. В результаті з 515-ти хат у селі залишилося лише вісім. Жителі села вимушені були рятуватися втечею. Багато пеньківчан знайшли схованку в лісі, багато знайшли притулок у жителів Новоселиці, Дашківець, Майдану та інших сіл. Значну частину населення Пеньківки, про що свідчать спогади та архівні дані, було розстріляно поблизу старої школи. Зокрема, 7-8 січня 1944 року було розстріляно 64 пеньківчанина".

За словами історика, те, що відбулося у Пеньківці в січні 1944-го року значною мірою було наслідком офіційної політики Москви на українських землях:

"Усі партизанські загони та з'єднання, які формувалися після створення Центрального штабу партизанського руху на чолі з Пономаренком, мали на меті не так організовувати боротьбу із гітлерівцями на окупованих територіях, як влаштовувати провокації. Це мало спровокувати німців на каральні акції, що викликало б відповідну негативну реакцію з боку місцевих жителів і в такий спосіб планувалось активізувати рух опору проти нацистських військ на українських землях. Цьому є достатньо доказів. Разом з тим ставилось завдання завдати ударів по підрозділах УПА. До речі, під час цієї трагедії у січні 1944 року один із куренів УПА, про це свідчать спогади учасників тих подій, перешкодив німцям перейти невеличку річку Згар і розправитись із жителями сусіднього села".

Сергій Краснощоков із Кам’яногірки у роки своєї юності був якраз у тому партизанському загоні, бійці якого так необачно повелись у Пеньківці. Чи правильно чинили "народні месники", розправляючись з ворогом безпосередньо в селах, колишньому партизану сказати важко:  

"Якщо винуватити в цьому партизанів - це буде нечесно. Була війна, що ж ми зробимо, треба було воювати. Сутичка в селі могла бути, якщо наткнулись випадково на німців, а так командири казали битись поділі від села. Ходили на Барське шосе, на дорогу, що йде з Калинівки на Хмільник, на залізницю ходили. УПА теж тут була, але з партизанами вони не воювали, домовлялися. Ходили навіть слухи тоді, що бандерівці пропонували нам зброю, але партизани відмовились, зброї у нас теж вистачало...".   

Загалом, за даними дослідників, у роки Другої світової війни 19 населених пунктів Вінниччини повторили долю білоруської Хатині. При цьому сотні селян втратили життя. Серед жертв нацистських карателів переважали жінки та діти. Можливо, одну з різдвяних свічок варто запалити на вшанування їх пам’яті.   

За матеріалами радіонарису "Коляда із присмаком смерті або Різдвяна трагедія подільської Хатині" (2008 р.)