Вінничани потрохи відходять від передвиборчих баталій, після яких обирали місцевих депутатів та голів ОТГ. Незабаром у Вінницькому державному педагогічному університеті імені Михайла Коцюбинського обиратимуть очільника на найближчі 5 років. У цей процес починають залучати сторонніх «викривальників»… Аби не змагатися «компроматами» діючий ректор закладу Наталія Лазаренко пропонує з повагою ставитися до всіх кандидатів, адже боротьба за посаду – це спілкування з колективом, який чудово розуміє, хто чого вартий. Проте через певні заяви вона попереджає, що звертатиметься до суду на замовників фейків про себе.       

«Аналітичне мислення допомагає у житті»

- Наталіє Іванівно, чому вирішили зв’язати долю з педагогікою та після закінчення 11-ої школи поступили до педуніверситету ім. Коцюбинського?

- Ще навчаючись у школі, у мене був педагогічний досвід. Вчителі української та російської мови давали можливість випробувати свої сили та вести уроки. Хоча якщо чесно, то у шкільні роки у мене було кілька мрій. Я дуже захоплювалася технікою та хотіла стати інженером зв’язку. Читала багато книжок, зокрема детективів, тому завжди цікавили пошук правди та розслідування. Я також мріяла працювати слідчим карного розшуку. До речі, аналітичне мислення завжди допомагало мені у житті.

Про дитячі мрії розповіла… Прикладом для мене була моя сестра, яка працювала вчителькою молодших класів. Коли я казала, що хочу стати філологом, саме вона мене спрямувала у трохи інше русло. Сестра переконала, що маленькі діти створюють особливу ауру та сприймання світу. Я послухала та подала документи до Педуніверситету, чудово здала іспити, маючи навіть «зайві» бали.

Вчитися було цікаво. Я відповідала за всі культмасові заходи у закладі, влаштовувала дискотеки, а також була учасницею ансамблю народного танцю «Веснянка», який тільки починав свою діяльність.

Ніколи не жалкую про вибір. Не можу собі уявити, щоб доля склалася інакше. Це моє... Мені цікаво створювати плани та їх реалізовувати. Мабуть, саме так повинен жити педагог.

- Після двох років роботи вчителькою молодших класів, у 1985-му Ви повернулися до «альма-матер», де пройшли шлях від викладача до декану, а у 2015 році вперше балотувались у ректори університету. Минулі 5 років, мабуть, були визначальними, адже нині можна підвести риску та розповісти не лише про здобутки, але й про те, що з планів втілити не вдалося …

- Так, два роки я пропрацювала у школі, але я не повернулась в університет – мене повернули… Я дуже опиралася, тому що хотіла принаймні «випустити» своїх «першачків». Тобто завершити з ними третій клас. Мій декан факультету Валентина Яківна Волошина п’ять разів пропонувала піти на роботу до вишу, а я відмовляла. Я пояснювала, що не маю права залишити дітей, та й їхні батьки проти.

Але так сталося, що потрібно було йти у декретну відпуску. Це був аргумент, і тоді я вже погодилася перейти на роботу до університету. З Валентиною Яківною я пропрацювала багато років, була її заступницею, а коли її не стало у 2003 році, виконувала обов’язки декана, а потім у березні колектив обрав мене деканом факультету підготовки вчителів початкових класів. Зі створенням у 2007-му інституту педагогіки, психології і мистецтв я його очолила.

У червні 2015 року мене призначили виконуючим обов’язки ректора. Саме під час завершення навчального року. На той час на рахунку в університеті майже не було коштів, а колективу треба платити відпускні та зарплатню. Чому так сталося? На мою думку, попередники не досить правильно працювали.

Більш того, починалася вступна кампанія, і університету потрібно було набирати студентів. На той час ВДПУ не був настільки популярним, як зараз. Потрібно було збільшувати держзамовлення. Я звернулась до міністерства, нам вдалося виправити ситуацію.

З викликами справилася, а потім були вибори ректора. Зі мною в них брали участь шість претендентів. Колектив 29 вересня довірився мені, і після виборів моя відповідальність у тисячу разів збільшилася.

Я пишаюся результатом, який за ці роки досягли ми усім колективом. Це не моя заслуга, а спільна. Ми усі мріємо про майбутнє яскравого сильного університету. ВДПУ має досягнення в усіх галузях. З 3,7 до 6 тисяч збільшилася кількість абітурієнтів. Якщо у середині 2015-го університету не вистачало 2 млн грн., то нині маємо 23 мільйони «прибутку», які можемо витратити на ремонти та розвиток.       

За цей період з МОН ми отримали кошти на створення нових кабінетів біології, хімії та фізики. Нині Міністерство виділяє фінансування за показниками роботи. Хоча деяким у цьому році його зменшили, то нашому університету збільшили на 5%. Тому зараз заклад дозволяє собі виплати премій та інші стимулювання викладачів, відрядження, чого 5 років тому не було.

Далі. За ці п’ять років ми вперше відкрили кордони. Раніше – до 2015-го - за кошти спецфонду університету за кордон літав лише ректор (мається на увазі О.Шестопалюк – прим.авт.), то сьогодні наші фахівці викладають в іноземних вузах. Ми ж навчаємо іноземних студентів з Китаю, Сомалі. Чекаємо студентів з Індії.

У нас є єдина в Україні сертифікована «Школа волонтерства». У минулому році започатковано єдиний в державі освітній проєкт «ЛогоКлуб» та створено Дитячий центр «ЛогоКлуб» з дошкільним та логопедичним відділеннями.

З Міністерства юстиції Польщі отримали дозвіл на відкриття філіалу нашого університету у Кельце. Ми за те, щоб наші діти вчилися в українських університетах.

Що не вдалося? Підготували, але не підключили гарячу воду у гуртожитки. За 5 років ми замінили труби у приміщеннях, поставили бойлера у секціях, підключили пральні машини, а тепер треба підключитися до мережі.

Також планували відкрити військову кафедру, але у Міноборони нам відмовили. У цьому році знову спробуємо отримати дозвіл. Ми готові до серьйозної підготовки військових психологів, адже маємо потужних фахівців на кафедрі психології.

З моєї програми  2015 року виконано 98% пунктів.

«Публічна заява щодо мене та кримінальної справи стане приводом для судового розслідування у майбутньому відносно замовників фейку»

- Наскільки важливо університету отримувати суттєве держзамовлення?

- Дуже… Держзамовлення є визначним показником університету. Від цього залежить кількість абітурієнтів. Можу похвалитися, що університету за минулі роки вдалося значно збільшити кількість бюджетних місць – майже удвічі. Це ознака довіри міністерства, адже ВДПУ постійно у ТОП-50 за кількістю абітурієнтів.

Щодо держзамовлення це моя особиста думка. Чомусь за попередника була інша політика і замовлення щороку зменшувалося. Мабуть, О.Шестопалюк дотримувався іншої концепції.

- Попри автономію закладів вищої школи, вплив МОН є доволі суттєвим. З ким з міністрів легше працювалося?

- Хочу подякувати кожному міністру, з яким довелося працювати. Університет систематично відчував підтримку міністерства, і нині діючий т.в.о. С.Шкарлет досить уважно ставиться до потреб закладу.

- Яким, на Вашу думку, буде попит на педагогів у найближчі 5-10 років?

- Він зажди буде. Єдине хотілося б, щоб для педагогів почалася «ера щастя» у плані матеріальної підтримки. Повірте, дистанційно працювати ще важче, ніж в аудиторії. Доводиться значно більше додаткового матеріалу давати студентам.

Розумієте, усім треба вчитися. На жаль, ми спостерігаємо в суспільстві певну деградацію, коли нинішнє молоде покоління переконане, що достатньо вузької спеціалізації. Я вважаю це невірним твердженням, я за високоінтелектуальних педагогів. На своїх парах я розповідаю і про музику, і про мистецтво, і намагаюсь долучити студентів до читання художньої літератури.  

- Чи не планується додати спеціальності, які будуть затребувані абітурієнтами?

- За 5 років ми додали 14 спеціальностей. Наприклад, «Право», «Публічне управління», «Образотворче мистецтво», «Хореографія» тощо. І надалі ми будемо оцінювати потреби та запит суспільства перед тим, як йти на ліцензування нової спеціальності.

- Незабаром колектив вишу обиратиме ректора на наступний п’ятирічний термін. Які у Вас стосунки з опонентами?

- Ставлюся до них з повагою… Кожен має поважати свого опонента чи конкурента, вести себе толерантно та розуміти, що бере участь у відкритому спілкуванні з колективом, якому вирішувати, хто кращий.

- Прокоментуйте розслідування кримінального провадження щодо ремонту спортзали та нібито розтрату 1 мільйона гривень.

- Про розслідування я чую вперше. Лише нещодавно про це почав заявляти «адвокат» Палій. Переконана, що ним керують люди, яким цікава посада ректора. Запевняю, він не досконало вивчив ситуацію. Думаю, що його публічна заява стане приводом для судового розслідування у майбутньому відносно замовників фейкового виступу «адвоката».

По-перше, було замовлено проєкт на понад 800 тисяч. Поясню, планується спорудити величезний спортивний комплекс з трьома залами та басейном. Ринкова ціна такого проєкту відповідно правил визначення вартості проєктно-вишукувальних робіт сягає більше 2 млн грн.

По-друге, у 2017-му ми погодили виконання проєкту з київською фірмою «Карат», яка запропонувала найнижчу ціну. Керував перемовинами та замовленням колишній проректор з економічних питань Сергій Єкименко.

По-третє, проєкт було завершено у тому ж 2017 році… Оскільки МОН виділяло кошти, то ми і систематично звітувалися. Однак, під час експертизи столичною державною інстанцією були виявлені недоліки, їх усували. Зараз проєкт завершений та готовий до будівництва.

«Хочу «аварійний» гуртожиток реконструювати у житло для студентів за європейським зразком»

- Визнаний ще у 2013-му аварійним гуртожиток №2 свого часу мав бути переданим ДонНУ ім. Стуса. Натомість будівля залишається у жахливому стані, а нещодавно виконком Вінницької міськради погодив її переобладнання у житловий комплекс. Моїм колегам Ви заперечували те, що будинок зруйнують заради житла. То що його чекає і коли? 

- Історія цього гуртожитку вражає. Колишній ректор замовив техдокументацію в уманській фірмі «А-пілон» задля того, аби його визнали аварійним. Так, певні проблеми були, але там жили студенти, а будівля не руйнувалася. У міністерстві весною 2013-го дозволили закрити гуртожиток. До 2015 року жодного руху з ремонтом не було. До МОН за допомогою ніхто не звертався.

В 2014 році дійсно питання передачі розглядалося на рівні облдержадміністрації, адже потрібно було розмістити переселенців-студентів та викладачів, але Олександр Шестопалюк відмовив.   

Коли я очолила університет, то одразу почала надсилати відповідні листи за матеріальною допомогою до МОН, хоча коштів нам не дали.

На сьогодні той технічний документ (2013 року) втратив чинність. Ми зробили нове технічне обстеження. В акті зазначено, що будинок можна реконструювати, підсиливши фундамент.

На наше прохання зробили прогноз-проєкт реконструкції, а далі ми звернулися до департаменту архітектури за містобудівними умовами та обмеженнями. Нещодавно ми отримали дозвіл на реконструкцію. І тоді з’явилися різноманітні чутки… 

Насправді гуртожиток №2 залишається гуртожитком №2, але, за задумом, його переобладнають за європейським зразком, де у кожній кімнаті передбачається умивальник, душова кабіна тощо. Як в університетах Європи.

Крім того, частина наших співробітників, навіть професори, нині із сім’ями живуть у гуртожитках. Тому частину приміщень ми хочемо реконструювати під міні-квартири для викладачів. Нічого іншого там не буде. Принаймні, я зроблю все для цього.     

- З появою Донецького університету у Вінниці почалися порівняння. У зв’язку з цим, яким Ви бачити перспективи та шлях ВДПУ?

- Поясню, наш колектив не займається популізмом. Ми дотримуємося реалістичних принципів, розуміємо ціну та можливості нашого колективу надавати якісні знання і примножувати славу університету. Тому порівняння закладів вважаю недоречним.

Так, у 2015-му ми виглядали не зовсім впевнено, то у 2020 році ми не конкуруємо, а працюємо і досить потужно. У кожного закладу свої завдання та мета, кожен виконує свої функції на теренах Вінниччини. Ми є доволі сильним навчальним закладом. З колегами ми не конкуруємо, а співпрацюємо.