Колишня будівля власника вінницького заводу «Молот» (сучасний агрегатний) Боруха Львовича в історичному ядрі міста має поважний вік – 106 років, але не надто чудовий стан. Пристрасті навколо пам’ятки підігріло встановлення поруч зі спорудою пам’ятника Симону Петлюрі. Вірогідно, що незабаром саме там розташують новий вінницький музей. Як переконує директор КП «Центр історії Вінниці» Олександр Федоришен, напруга навколо ідеї музею підігрівається штучно, а звинувачення у паплюженні пам’яті євреїв є безпідставними.

«Це одна з трьох найпривабливіших, найзнаковіших садиб Вінниці початку 20-го століття, вона має акцент місця пам’яті»

- Коли можна очікувати передачу частини приміщення будинку колишнього облрадіо, збудованого Борухом Львовичем, по вул. Петлюри, установі «Центр історії Вінниці?

- Враховуючи досвід роботи з 2017 року, я би не хотів говорити про конкретний місяць. Але я сподіваюся, що це станеться цьогоріч.

- Мова йде лише про одну кімнату?

- Вочевидь, є сенс відкоригувати наші плани 2017-го року, озвучені тоді публічно. Коли ми говорили про одну кімнату приміщення, присвячену темі життя міста 1917-го – 1921 року під назвою «Музей Тимчасової Столиці», передбачалося сусідство з Вінницьким обласним радіо. Ця стратегія була актуальною до весни минулого року. Але коли з’явилась інформація про те, що «UA Суспільне», внаслідок реорганізації та скорочення, прийняло рішення про переїзд обласного радіо на вул. Театральну в єдиний спільний офіс, ми прекрасно зрозуміли, що мовнику на загальноукраїнському рівні ця садиба не потрібна. До того ж, її можуть передати у комерційну оренду.

Зауважу, що мова йде про одну із трьох найпривабливіших та знакових садиб Вінниці початку 20-го століття. Дві інші – будинки Четкова та Длуголенцького. Будинок Львовича має унікальну історію та виразний акцент «місця пам’яті». При передачі в оренду такого будинку - Вінниця в цілому програла б.

Раніше «Центру історії Вінниці» був переданий на баланс будинок на Соборній, 89, але ця споруда без асоціацій, хоча колись там розміщувалося повітове казначейство. В нього також є історія, але її значно важче донести і використати для планування майбутньої експозиції.

Приміщення по вул. Петлюри наразі перебуває, як і раніше, у державній власності, але передано в оперативне управління Вінницькій ОДА. Ще наприкінці року між міською та обласною владою було укладено угоду про створення «Музею Вінниці». Я сподіваюся, що найближчим часом це приміщення може стати комунальною власністю, де й розміститься «Центр історії Вінниці».

Садиба цікава своїми чорноморськими, таврійськими мотивами, вона більше пасувала би  Одесі, Херсону, Сімферополю і Кишиневу, але проект саме такої вілли свого часу сподобався родині Львовича.

Вперше за багато десятиріч вона нарешті може стати відкритою, у першу чергу для музейних ідей різного характеру, не тільки тематично пов'язаними із подіями Української революції.

- Тобто передбачається створення не тільки офісних приміщень?

- Згідно своєї стратегії розвитку, комунальне підприємство «Центр історії Вінниці» мусить перетворитись у комунальний заклад – «Музей Вінниці», потрапити в офіційний урядовий перелік українських музеїв, мати можливість бути розпорядником предметів Музейного фонду України та ввести в науковий обіг ті предмети, які були зібрані, подаровані чи закуплені нами від 2017 року й до сьогодні. Також це дозволить спростити контакти з нашими колегами і партнерами в місті, в регіоні, в Україні і за кордоном.

Поза сумнівом, у цьому приміщені має бути передбачений простір для тимчасових виставок, адже сучасний музей не має бути статичним. Експозиція – це живий організм, фонди так чи інакше поповнюються, колеги надаватимуть для виставок старовинні речі. Також я не виключаю виставок про сучасність, громадське чи суспільно-політичне життя нашого міста та регіону. Ми свідомо називаємо майбутню установу «Музей Вінниці», а не «Музей історії Вінниці».

«Російська імперія крок за кроком готувала покоління професійних антисемітів через церковно-парафіяльні школи та початкову освіту»

- Як вважаєте, чому думки вінничан щодо вшанування Симона Петлюри розділилися?

- Мені здається, проблема не в постаті Петлюри. Проблема в тому, що Центр історії Вінниці не може презентувати візію розвитку цього приміщення, адже воно належить державі в особі обласної влади. І розпоряджатися наперед, не маючи пам’ятки на балансі, було б неетично.

У чому ми можемо запевнити зараз, до презентації концепції використання? Це не буде музеєм Симона Петлюри. То того ж, ми не маємо у назві дефініцій «Центр петлюрознавства» або «Центр дослідження Української революції на Поділлі».

Ще в 2017-ому ми декларували, що назва «Музей Тимчасової Столиці» не означає, що установа презентуватиме лише три місяці міської історії. Йшлося по комплексний погляд  на життя Вінниці у 1917-21 роках.

Яким це життя було? Насамперед, це бурхливий український спадок, нині укомплектований різноманітними фондовими предметами. Можу анонсувати, що Центр володіє унікальними експонатами доби УНР, насамперед документами і печатками.  Зможемо їх презентувати у майбутній експозиції.

Період, про який я кажу, дуже цікавий – перші демократичні вибори в місті у 1917-му, радянська влада у місті, період «тимчасової столичності» Вінниці, участь кожної з національних громад – польської, єврейської та інших – у цих процесах.  

Дивно, але іноді нам передчасно закидають ігнорування «єврейського питання» у ще не створеній експозиції. Як на мене, оминути цей пласт в садибі одного із найзаможніших вінничан єврейського походження Боруха Львовича, неможливо. До того ж, майбутній музей має обов’язково розповісти про передумови –  вінницьку «Бель Епок», Прекрасну Епоху.

- Опонентів пригнічує те, що пам’ятник Петлюрі розташований в історичному районі Єрусалимка?

- Точніше, стоїть впритул до неї. Відкриваємо довідник Вінниці 1911 року, де бачимо, що прізвище «Львович» не фігурує серед домовласників Єрусалимки. Будинок Боруха Мойсейовича зареєстрований на Князь-Ольгердівському провулку, нижня ділянка якого справді є нині частиною району. Ще одне некоректне твердження полягає у тому, що в садибі начебто функціонувала синагога.

- А хто це стверджував?

- Певні єврейські громадські об’єднання. Ніхто не заперечує, що Львовичі утримували синагогу та єврейську школу для хлопчиків. Але діяла вона у сусідньому будинку під номером 13, в якому, завдяки хаотичним прибудовам, важко впізнати значно старшу садибу цієї родини, споруджену ще, ймовірно, у середині 19-го століття. Там також діяли низка релігійних, культурних та освітніх ініціатив, підтримуваних «сталевими королями Вінниці».

Ну і повертаючись до постаті Петлюри. За радянських часів цю людину демонізували. До речі, не тільки його. Негативне ставлення виховувалося до всього, що пов’язано також з поняттями «мазепинці – петлюрівці – бандерівці».

Щодо теми єврейських погромів на території Поділля, то вона є малодослідженою. Поза сумнівом, одне із завдань майбутнього «Музею Вінниці» – вивчити документи з цього питання. У Центральних архівах Києва, Галузевому архіві СБУ тощо.

Констатую, що погроми – одне з найганебніших явищ періоду Української революції. З'явилося це явище не в 1917-му році, але набуло системності на межі 19-го 20-го століть. До того ж, починаючи з кінця 18-го століття Російська імперія крок за кроком готувала покоління професійних антисемітів через церковно-парафіяльні школи та початкову освіту, виводячи антисемітизм у ранг державної політики.

Кожна з воюючих у той час сторін була причетна до цього явища. Безумовно, українська також. У погромах переважно брали участь нерегулярні партизанські з’єднання на межі 1918-1919 років, коли ситуація в Україні була фактично неконтрольованою.

Візьмемо біографічно відсторонений, але типовий приклад «людини зі зброєю» тієї доби. Маючи химерні напівзнання, пройшовши горнило та жахи Першої світової війни, де насильницька смерть була буденним явищем, він долучається до «державного будівництва» на руїнах вже неіснуючих імперій із своїми простими відповідями на важкі питання, грабуючи і вбиваючи «чужих». Чому євреї були першими на цьому трагічному шляху? Зазвичай відповіді «це ж ті, що розіп’яли Христа» було достатньо.

«Вінницький єврей-адвокат був членом Центральної Ради і на суді захищав звинувачених у масових репресіях»

- Формат круглих столів для вирішення спору не дієвий?

- Вочевидь, дієвий. Але важко вести дискусію, коли немає кінцевої мети почути і зрозуміти один одного. У 1917-му єврейська громада, як рівна серед рівних, була представлена у Центральній Раді, зокрема і вінничанами. Наприклад, Хаїм (Юхим) Радбіль – гласний міської думи, український парламентар революційної доби від Об’єднаної єврейської соціалістичної робочої партії.

У 1919-ому він прийняв від української влади завдання надзвичайної складності – захищати у якості адвоката більшовицького чекіста Максимовича, звинуваченого в масових репресіях проти місцевого населення восени і влітку того року. Тобто, йшла мова про намагання в тих пограничних, надскладних умовах вибудовувати якісь острівці цивілізації, епізоди панування права над силою.

Повернемось до Симона Петлюри. Жодного підтвердження про те, що ним віддавались накази про погроми, не існує. Ще будучи журналістом, він писав матеріали, де викривалась нерівність у правах єврейської громади в реаліях імперії. Будучи семінаристом, мав прізвисько «жидівський батько», оскільки захищав місцевих хлопчаків від своїх «братів по вірі». Але доля розпорядилась так, що переможці цього протистояння – комуністи – зробили з нього головного антисеміта революційної доби.

Проте слід визнати, що Петлюра, як і більшість політичних чи військових діячів того часу, несе частку відповідальності за «бардак», який відбувався у наприкінці 1918-1919-го року, «піковий період» єврейських погромів. По аналогії, ще чинний президент Петро Порошенко розділяє свою частку політичної відповідальності за злочини та порушення прав людини в ОРДЛО чи Криму, оскільки де-юре це теж Україна.

Білих плям у тому революційному періоді ще дуже багато, і завдання наукового середовища – якомога швидше його дослідити та документально висвітлити.

У нашому випадку з пам’ятником констатуємо, що Петлюра мав стосунок до цього приміщення: там містилась його військова та цивільна Канцелярії. Ініціатива щодо встановлення там меморіального знаку існувала ще з 90-х. Але завдяки взаємодії благодійника (місцевого бізнесмена С. Капусти, - прім. авт.) і міської влади з’явився пам’ятник.

- Не спадало на думку створення для «рівноваги» музею художника зі світовим іменем Натана Альтмана, який народився у Вінниці, певного творчого простору, який можна назвати його іменем?

- Відсутність такого простору є проблемою для міста. Навіть «Центру історії Вінниці», не маючи власного приміщення, почасти складно підшукати приміщення для виставки. Вінниця взагалі дуже серйозно втрачає, не маючи певного культурно-освітнього чи музейного центру Подільського єврейства. Це ж втрачена Атлантида… Сьогодні у Вінниці одиниці можуть розуміти чи говорити на їдиш. Я переконаний, що у місті рано чи пізно з’явиться якісний громадський простір, пов'язаний з іменем Альтмана. Така ініціатива існує вже кілька років.

Приміром, на Червонохрестівській діє спортивна школа з акробатики та стрибків у воду, розташована у колишній синагозі. Якщо у майбутньому для школярів, які там займаються, з’явиться достойна альтернатива, чому б не використати саме цю споруду для такого музейного центру?

До речі, з колишнього цегельного заводу з об’єктивних причин виселили громадський музей Голокосту на Вінниччині. Наскільки мені відомо, наразі його фонди разом з музеєм єврейського побуту Поділля мають прихисток в одному із національно-культурних товариств.

Можливо, колись ці музейні ініціативи об’єднаються у спільному концептуальному форматі – музею Єрусалимки чи музею єврейської культури Поділля. А сьогодні місто втрачає через те, що не актуалізує цю частину своєї історії. Єврейська Вінниця – це пласт більш ніж 500-річної історії від князів Острозьких до сьогодні.

- «Музей Вінниці» передбачається розташувати у кількох будівлях. Варіант з Вежею вивчався? Чи є сенс переносу «Музею воїнів-інтернаціоналістів» в інше приміщення?

- Майже 80% вінничан вважають Вежу головним символом міста. Історія пам’ятки вражає: водонапірна вежа, пожежна каланча, військовий коригувальний пункт, житловий будинок, музей бойової та революційної слави, нині музей воїнів Вінниччини. В 70-х ми навіть могли її втратити «как не соответсвующую социалистическому облику советского города».

Я не думаю, що музей афганців - це погана ідея. Він фіксує певну віху історії України та нашого регіону. І афганський слід, як і чорнобильський, заслуговує на адекватну репрезентацію. Свого часу мати Героя Небесної Сотні Максима Шимка, пані Зоя Шимко, запропонувала створення «Музею Мужніх», який би поєднував експозиції щодо війни в Афганістані, Чорнобильської катастрофи, Революції Гідності, війни на Сході тощо. На перший погляд, «гримучий коктейль» непоєднуваний, але музейники вміють робити дива.

- Скільки існує подібних будівель до вінницької вежі?

Не так вже і багато. Пригадую Маріуполь, Житомир, Київський музей води, ще з десяток споруд в Україні, враховуючи паровозні вежі на старих вокзалах. Чи може у Вежі поміститись «Музей Вінниці», який розповідатиме про більш ніж 650 років історії міста? Вочевидь, він банально там не поміститься.