Він умів працювати руками, цікавився історією, малював, грав на гітарі, будував плани для родини. Але двічі повертався до війська – спочатку у 2015 році, а потім у перші дні повномасштабного вторгнення
Головний сержант Олег Кривогуз із позивним «Ворчун» загинув 26 серпня 2025 року під час бойового завдання поблизу села Приморське на Запоріжжі. Розвідувальна група потрапила у засідку противника.
Олегу було 44 роки.
Він народився 7 січня 1981 року в селі Хмелів Роменського району на Сумщині. Закінчив місцеву школу, а у 1999–2000 роках проходив строкову військову службу. Після демобілізації працював, допомагаючи батькам. У мирному житті опанував різні професії: умів майструвати меблі, будувати будинки, певний час працював за кордоном.
Та з початком російсько-української війни у 2014 році повернувся в Україну. На початку 2015-го добровільно мобілізувався і вирушив на фронт. Брав участь в АТО/ООС, де воював до весни 2020 року.
Олега згадують як людину, яка не потребувала гучних слів, щоб довести свою позицію. Він цікавився історією України, багато читав, особливо про рідний край та державу. Ще зі шкільних років захоплювався малюванням, грав на гітарі. Вчителі пригадували його як здібного і старанного учня, який завжди був готовий допомогти іншому.
«Олег любив історію України та створював її за життя. Він не говорив на кожному кроці про те, як любить свою Батьківщину. Ця любов трималася глибоко у його серці і проростала мужніми, хоробрими вчинками», – розповідала його дружина Аріна Кантоністова.
Із Вінницею пов'язаний значний період життя Олега. Саме тут у 2017 році під час однієї з ротацій він познайомився з Аріною. У квітні 2019 року вони одружилися.
Після завершення служби Олег повернувся до цивільного життя. У жовтні 2021 року почав працювати на Вінницькому молочному заводі «Рошен». Проте пропрацювати там довго не судилося.
24 лютого 2022 року Росія розпочала повномасштабне вторгнення. Наступного дня Олег знову став до лав ЗСУ.
Він служив у складі 2-го взводу 2-ї розвідувальної роти 131-го окремого розвідувального батальйону імені полковника Євгена Коновальця. Був старшим розвідником, головним сержантом 2-го розвідувального взводу. За роки війни пройшов Херсонщину, Харківщину, Луганщину, Донеччину та Запоріжжя. Останнім для нього став Оріхівський напрямок.
Війна водночас змінила і його родину. У липні 2022 року в Олега та Аріни народилася донька Катруся. Першу зустріч батька з дитиною складно назвати звичайною. 14 липня Олег їхав із фронту, щоб побачити доньку, а у Вінниці саме того дня пролунали вибухи через російський ракетний удар. Зустрілися вони вже у бомбосховищі.
Побратими говорили, що Олег був одним із тих військових, на яких можна було покластися під час найскладніших завдань. Він мав бойовий досвід, добре знав свою справу і не уникав відповідальності.
«Ми йшли з Олегом на всі завдання. Були впевнені в його професійності та надійності. Він ніколи не підводив побратимів, командування та Україну. На завданнях — зосереджений, на відпочинку — душа компанії, — згадував його кум і побратим із позивним «Добрий». — Ми багато пережили разом. Він завжди йшов першим у бій. Навіть коли я вів групу як перший, то Олег завжди був попереду».
Ще один побратим, «Молодий», розповідав, що «Ворчун» часто був у головних групах і допомагав виводити людей із небезпечних ситуацій.
«Більш відданого та відважного побратима я не знав», – казав він.
Для тих, хто знав Олега поза фронтом, його військова поведінка не стала несподіванкою. Ще в школі він не ховався за спинами інших і заступався за слабших. Згодом ці риси проявилися вже на війні – у ставленні до побратимів та відповідальності за людей поруч.
За службу Олег Кривогуз був відзначений низкою нагород. Серед них – «Учасник АТО», «Хрест розвідника», нагрудний знак «За зразкову службу», дві відзнаки «За службу державі», «Маріуполь. Відстояли – Перемогли», медалі «За жертовність і любов до України», «За хоробрість в бою», «За військову службу Україні», відзнака ОК «Південь» та почесний нагрудний знак «За оборону рідної держави».
26 серпня 2025 року розвідувальна група, у складі якої був Олег, прямувала на зміну поблизу Приморського на Запоріжжі. Підрозділ потрапив у засідку. Під час бою головний сержант Олег Кривогуз дістав смертельне поранення.
Йому назавжди залишилося 44 роки.
Олега Кривогуза поховали 22 вересня 2025 року на Алеї Слави Сабарівського кладовища у Вінниці.
Після нього залишилися дружина Аріна та донька Катерина. Для доньки він залишиться не лише військовим із нагородами та фотографіями. Він залишиться батьком, якого вона знала ще маленькою дитиною.
Олег Кривогуз не говорив про любов до України як про красиву декларацію. Він показував її виборами, які робив у найважчі моменти свого життя.
