У селі Богородичне, що на півночі Донеччини, знову майорить український прапор. Його почепили десантники 81 окрема аеромобільна бригада. Коли росіяни тікали, то лишили по собі навіть недоварені макарони на плиті. І купу зброї та боєприпасів. І гівно. Гори гівна. Вони гидили всюди - у школі, де жили, в будинках, і навіть у церкві місцевого монастиря. Тут вони влаштували «сральню» просто за вівтарем.

Про це написав у Facebook журналіст Олексій Кашпоровський. 

Зазначимо, до початку війни у цьому селі мешкало близько півтисячі людей. Нині – одиниці. Будівлі зруйновані. За офіційними даними, території навколо українські військові звільнили ще наприкінці серпня – перед початком Харківсько-Ізюмської (Балаклійської) операції. Село розташоване поблизу Святогірська, на лівому березі Сіверського Донцю.  

«В самому селі, за яке точилися запеклі бої, хлопці знайшли тіла наших бійців - без голів і без взуття. І півдесятка тіл вбитих мирних жителів. Останніх тут лишилося тільки двоє - шістдесятирічний Микола і його мати, 93-річна Ніна Іллівна. Лише вони удвох пережили окупацію. Живуть у крихітному будиночку, квадратів, мабуть, на 8 максимум. Колись це була якась клуня. А зараз - чи не єдина відносно ціла будівля в Богородичному. Всі решта - зруйновані. Побачивши військових, Ніна Іллівна одразу переймається, чим же нас пригостити. «Ой, я вам зараз картоплі накопаю! Коля, а може гуску? Я зараз її вам і общипаю!», - маленька бабуся говорить одночасно до нас і до сина. "Немає гусей, тільки двоє осталось! Всіх кацапи позабирали!", - кричить їй у відповідь Микола. "Ну так давай їм одного заріжемо, а другого собі залишимо! А вони пом'януть Васю...», - наполягає бабуся. Я відвертаюся, бо на очі накочуються сльози», - пише журналіст.

Він пояснює, що Вася - старший син Ніни Іллівни, брат Миколи. Його застрелили росіяни. І його дружину. Микола поховав обох на горі за хатою.

Сам Микола пояснив: «Я шалапут, а він був розумний, дві вищі освіти мав!».

«І тут же кличе кудись в бік руїн: «Пішли, я тобі гранати дам, я зняв!». «Ви шо, розтяжки самі знімаєте?», - дивуюсь безтурботності чоловіка. «Так я їх і ставив, на цих підарасів! Вони мого брата вбили!, - з надривом говорить Микола. - Я патріот, понімаєш? Тут моя земля, тут! А еті підараси прийшли, і брата застрелили... Якби не мама лежача, я б сам до них з гранатою...».

О.Кашпоровський зауважив, що «на території напівзруйнованого монастиря сильно смердить». Це залишки мертвої кози, які росіяни кинули просто під дерево. Навколо - купа відстріляних тубусів з РПГ і бита цегла.

«Неподалік лежить купол дзвіниці - він впав після того, як російська авіабомба влучила в монастир. Над церквою вже вісить український прапор. Хлопці спочатку хотіли повісити його над куполом, але не змогли туди дістатися. В самій церкві росіяни жили і зберігали боєприпаси. Тікаючи, вони їх підпалили. Мабуть, сподівалися, що все це вибухне. Але цього не сталося, і десантниками дістався чималий арсенал. З самої церкви росіяни покрали ікони. І обісрали все, що тільки можна. За царською брамою просто влаштували нужник.

Так само обгижена і школа, де розміщувались російські підрозділи. Залишки їжі, порнографічні карти, покинута зброя та амуніція - це місце швидше нагадує якийсь табір бомжів. У закутку бійці "втарой арміі міра" влаштували "місце кохання" - кілька матраців на підлозі, крем для рук і російські порнографічні журнали. Думав, таке вже років двадцять ніхто не друкує.

У дворі школи хлопці годують місцевих котів - консервами з російських сухпайків. Кицьки задоволено муркотять і труться об ноги. Вони теж раді, що в Богородичному знову з'явилися люди. Справжні люди.

Дорогою назад нас знову зустрів Микола. І просто таки змусив бійців взяти трилітрову банку меду.

Ця ніч, ймовірно, буде першою за довгий час, коли в Богородичному буде по-справжньому тихо», - пише журналіст.