Більшість із нас абсолютно не розуміє людей, які були змушені з однією валізою залишити свою домівку. Скласти до неї все своє життя, взяти дітей за руки і поїхати з рідного дому…
Тетяна (ім'я змінено) розповіла нам свою історію як її сім'я в один момент стала переселенцями:
«Наш дім знаходиться в Херсонській області, в Херсонському районі.
Ніколи не забуду ранок 24 лютого 2022 року… о 6 ранку починався звичайний день звичайної сільської родини. Приготувала сніданок і раптом почула перші вибухи, думки в голові: «Що це?».
Побігла до чоловіка, він сказав, що почалася війна…
Не могла повірити, як так швидко з Криму дійшли до нас (десь приблизно 250 км). О 6:30 прибігла сусідка зі словами: «Російські солдати уже в Новій Каховці». Для нас це був шок та ступор, а далі що? Яка там уже робота, швидко вмикаєш телевізор і все - життя зупинилося.
Наше село знаходиться на кримській трасі, ми цілодобово спостерігали за рухом кацапських колон. Ніколи не забуду тих молоденьких наших солдатиків, які їхали в колоні і їх розбили ворожі літаки. Це було пекло на землі… З перших днів війни наша територія була і є під окупацією. Життя в окупації – це біль, страх, зневіра… Найбільший страх за дітей.
Пам’ятаю момент, коли пішли чутки по селу, що солдати ходять по хатах щось чи когось шукають, перевіряють, викрадають людей та ґвалтують дівчат… Ніколи не знаєш, що в тих виродків у голові. Я з донькою (на той момент їй було 13 років) складали план як вона із меншим братиком тікатиме через городи, де буде чекати на мене. У нас під вікном стояв пакет із змінним взуттям та теплим одягом, діти мали вилізти через вікно, швидко перевзутися, накинути теплий одяг і бігти в кінець городу, лягти в траву і чекати. Обговорювали і той момент, що вони мали робити у разі, якщо нас з чоловіком застрелять. Згадую це і не можу стримувати сліз… Слава Богу, до нас ніхто не прийшов.
Можливо хтось запитає: «А чого ви не виїхали?». З перших днів ми знали, що не будемо жити в окупації, але все ж чекали на ЗСУ, сподівалися що скоро нас звільнять. Час ішов, надія згасала з кожним днем, особливо тяжко було бачити у своєму селі купу русні, які поводили себе, як господарі світу. Скажу відверто-місцеве населення, на початку, ніхто не ображав. Так пройшла весна… А колони з ворожою технікою все їхали та їхали. І от ось тут до тебе приходить усвідомлення того, яке ти немічне створіння. Коли ти бачиш ось так близько цих нелюдів, а зробити нічого не можеш. Ми думали організувати партизанський рух, хотіли закидати їх коктейлями молотова, робити їжаків, але потім розумієш, що ти не знаєш кому можна довіритися, розумієш, що з голими руками лише в кіно перемагають і наражати на небезпеку все село – це не дуже приємно. Так, деякі люди намагалися вночі пошкодити залізничне покриття, а потім кацапи наказували повернути все на місце - інакше вони підірвуть населений пункт… то всі героїчні вчинки на цьому й завершуються.
Настало літо. У магазинах почала зникати українська продукція, товар завозився з Криму. Думки про переїзд нас ніколи не полишали. Спаковані речі стояли в коридорі від початку війни, але було дуже тяжко наважитися все покинути і їхати в нікуди. Я кожен день обходила свій будинок, плакала та думала, як я там буду без цього всього такого рідного, звичного, старенького, але мого. Думками розумієш, що треба їхати, а душа не хоче, тіло не може.
Якби ви знали як складно наважитися покинути своє звичне життя. Ми виїхали заради майбутнього своїх дітей. Ти розумієш, що незабаром 1 вересня, а тут нічого хорошого не світить. Директори шкіл починають переходити на бік окупанта, вчителів примушують до співпраці, і майбутнє зображується аж ніяк не у світлих тонах.
Починаєш моніторити інформацію про виїзд,шукаєш якими шляхами хто виїжджав. Уже наважився, але чуємо, що колону з цивільними розстріляли,багато загиблих. Не їдемо… Час пройшов, стає гірше – їдемо. Ні, перекрили дорогу колони з авто розвертають у зворотному напрямку. Дорогу через Широку Балку закрили. А час іде…1 вересня «на носі». Прийшла сусідка, сказала, що вони виїжджають завтра (07.07.2022 року) о 5 ранку, пропонує поїхати з ними і ти розумієш, що разом легше – їдемо! За ніч ми завантажили найнеобхідніше у свій мерседес спринтер і вранці рушили в дорогу. Дорога була складна, доводилося проїжджати безліч блоктостів, найскладніше дався останній блокпост перед с.Василівкою. Черги з авто сягали кілометрів. Колони починали випускати з 17:00 до 20:00 і нікого не хвилювало хто є в автівках чи то новонароджені, чи люди похилого віку,чи вагітні жінки. Усі чекали 17:00, щоправда автівки з таким категоріями пропускали без черг. За три години могли пропустити 40-50 авто. Після 20:00 жодного автомобіля не повинно бути на трасі, люди їхали хто куди, в основному у сусіднє село. Там знаходили місцевих жителів, які приймали на ночівлю, дехто їхав до садочка та школи, де розміщували волонтери. А зранку знову повертаєшся на своє місце в черзі і так ми виїжджали три дні, а це липень місяць, спека неможлива. Щиро дякую місцевим мешканцям,які привозили гарячі обіди, морозиво, воду. Ще раз переконуюся - світ не без добрих людей. І от нарешті нас пропустили. Ми у «сірій зоні», знову тебе охоплює страх, паніка. Навколо купа обгорілої техніки мирного населення і ти розумієш, що інформація про обстріляну колону - це не фейк. Щойно ми потрапили у «сіру зону» як над нашою колоною у сторону наших хлопців запустили гради. Добре, що у нас розумні хлопці. Дорога нейтральною зоною здавалася вічністю… І от ми на вільній Україні!
Переселенців (хоч я й не дуже люблю це слово, особисто мені подобається, коли нас називають ВПО) - це люди, які не з власної волі стали мандрівниками, як я жартую, що ми раніше були осілі племена, а тепер стали кочовиками. У нас було все: улюблена робота, найкращий будинок, свій аграрний бізнес, стабільність та впевненість у завтрашнім дні, а тепер у нас немає нічого.
Надзвичайно важко не бачити своїх рідних, які залишилися вдома. Наші батьки зараз там, де йдуть бойові дії. З мамою домовились, що коли ми повернемося то вона обов’язково зварить борщ - тому, коли мова заходить про …, то я їй завжди нагадую, що вона нам має ще зварити бощ!
Для того, щоб хоч трохи зрозуміти людей, які були змушені залишити свої домівки, уявіть що ви рослина у горщику і вас посадили у новий ґрунт - ви маєте адаптуватися до нового середовища. Спочатку вам буде дуже складно, ви почнете в’янути, сумувати, опустите листячко, похилите голівку, але з кожним днем ваше коріння буде міцнішати, ви наберетеся сил та обов’язково розквітнете на новому місці й почнете радіти життю. Щиро хочу подякувати хлопцям та дівчатам відділу психосоціальної підтримки Міжнародної Організації з міграції у м.Вінниці, саме з Настею та Андрієм ми відчули смак життя. Це супер організація, яка дійсно необхідна для ВПО. Віримо у нашу перемогу та деокупацію всіх територій України і робимо все можливе заради Перемоги!.»
