Вінничани чудово розуміють, що попри усі сподівання та завіряння політиків поки зарано казати про терміни закінчення війни. Проте вдова командира взводу 8-го полку оперативного призначення імені Івана Богуна Сергія Багулова, Марина вже збирає історії полеглих героїв. У цьому році вона планує опублікувати книгу про вінничан, які віддали життя за свободу та незалежність України.

Не маючи письменницького досвіду, вона – звичайна вінницька вчителька – відшукала формат, упорядковує історії життя воїнів, щоб зберегти пам’ять про них для дітей. Окрім того, як розповіла в інтерв’ю NaПарижі, вінничанка з іншими родичами загиблих разом з місцевою владою шукають оптимальний варіант щодо створення місця, де б містяни могли б побачити світлини полеглих героїв.     

«Хочу додати на сторінці олівцем поверх тексту малюнок мрії загиблого»

- Пані Марино, наприкінці минулого року Ви вирішили збирати історії про загиблих оборонців із Вінниччини. Знайшли меценатів для друку книги. Як триває робота?

- Коли загинув мій чоловік, постійно ходила на кладовище. Там зустрічала багато родичів тих військових, які там поховані. Всі молоді, з усмішкою на обличчі. Коли кажуть «цвіт нації» - то це насправді так… Кожен родич загиблого із захватом розповідав про полеглого, яким той був. Подумала, що такі історії мають зберегтись. От 71-річна жінка біля могили свого сина мені каже: «Скільки я ще проживу? А це мій єдиний син. А як про нього розповісти, щоб усі знали та берегли пам'ять? Так, в нього є діти, в них свої сім’ї, але ж я хочу, щоб це було записано».

І я хочу, щоб історія мого чоловіка була записана. Полеглих багато, але інформація не упорядкована, тому з часом дуже важко відшукати її. Через декілька місяців я спробувала зібрати усе, що казала журналістам одразу після загибелі мого Сергія. Це виявилося важко.

Тому вирішила взятися за книгу історій. Скоріше для себе та дітей. Мій шестирічний син, на жаль, з татом був дуже мало. Підростаючи, він почне цікавитися. Я – вчителька, а не письменниця, тому маю ще вчитися писати, адже це важка праця. Але розповівши про свою ідею родинам загиблих, стикнулась з тим, що вони мій номер телефону почали передавати. Мені щодня телефонували та благали написати про їхнього сина, чоловіка, батька. Тоді я переконалась, що така книга дуже потрібна.

- З якими складнощами стикаєтесь?

- Мені надсилають історії. Дехто пише про свого героя оповідання на чотири аркуші, дехто – два абзаци. З початку мені здавалось, що кожен розповідатиме, а тепер стикнулась з тим, що по деким загиблим треба або просити рідних надати більше інформації, щоб додати подробиць, або самій з дозволу рідних, вивчати їх життя, хоча не в моїй компетенції визначати, що варто уваги у житті людини, а що ні.

Адже не повинно бути так, що у книзі на одного героя відведено одну сторінку, на іншого чотири. Формат буде однаковим для всіх з рівною площею, світлинами. А ще хочу додати на сторінці олівцем поверх тексту малюнок мрії. Приміром, мій чоловік завжди мріяв про власну автівку. Не судилось. Казав, що от приїде з війни і сто відсотків придбає. Пам’ятаю, що кожен день, коли був у Вінниці, після служби вдома переглядав у телефоні моделі автомобілів. Дехто із загиблих мріяв про дітей. Тому такі невеличкі замальовки, на мою думку, обов’язково будуть. Мрії доповнять історії життя.

«Опублікую до сотні історій. Вже придумала назву «Небесна варта Вінниччини»

- Скільки історій плануєте зібрати, адже мова може йти про понад тисячу полеглих захисників лише з Вінницької області?

- Сьогодні можна казати про приблизно 1300… Не враховуючи безвісті зниклих. І війна не закінчилась. Нікому не відомо, кажу як є, скільки ще загине наших хлопців. Але книга не може бути занадто великою, коли її не можна підняти. З певною кількістю визначаюсь. Чому не кажу конкретно? Професійні письменники мені сказали, що має бути непарне число. Запевняють, що жодної збірки поезій з парною кількістю віршів немає. Я цього не знала.

Хоча я думаю, може навпаки слід парну кількість історій опублікувати, адже мова про загиблих, а не живих.

- До того ж нині майже ніхто не дотримується формату, до якого зникли у ХХ сторіччі…

- І стандартів… Я думаю, що опублікую до сотні історій. Вже придумала назву «Небесна варта Вінниччини». Вже стикаюсь із суперечками, бо деякі родичи хочуть, щоб у книгу увійшли історії лише вінничан, а до мене звертаються багато рідних з області. У нас складно розділити місто від області. Ба більше, мій чоловік взагалі народився у Росії та жив там до 11 років. Це не завадило йому захищати Україну та бути вінничанином.

Якщо з кількістю я визначилась, то ще думаю про те, який розмір історій має бути. Є проблеми з якісними фотографіями. У мене ще є задум – якщо людина цивільна, але мобілізована, то опублікувати «цивільне» фото, а якщо кадровий військовий – то у формі. Тоді, гортаючи книгу, читач переконається, що воювали не лише військові, а й ті, хто до війни навіть не замислювався про те, що братиме до рук зброю.

Хоча родичі мобілізованих дуже хочуть, аби публікували виключно фото у військовій формі. Знайшла компроміс. Завантаживши QR-код на сторінці, читач зможе передивитися інші світлини героя, зокрема під час війни та разом із сім’єю.

- Коли плануєте завершити роботу?

- Попередньо – на кінець літа, але наразі є сумнів, що зможу її завершити, адже не розрахувала терміни з редагуванням фотографій і текстів. Іноді доводиться особисто зустрічатися з рідними, щоб вони передали світлини, розповіли додатково про свого захисника. На це все витрачається час.

«Серед родичів загиблих теж є суперечки щодо місця Стіни пам’яті»

- Ви пережили горе – загибель чоловіка, коханої людини. Чи не відчуваєте, що, приміром, у Вінниці життя частини людей війна не торкнулась? Принаймні, таке враження інколи виникає…

- У мене виникло з перших днів. Фактично я воювала з чоловіком одразу. Багато хто з дружин військових тоді почали шукати все – від шкарпеток до спорядження. Ви ж знаєте, що на початку війни ніяких виплат не було. Хлопці йшли захищати країну не за гроші, як хтось думає. Так, до сих пір у половини вінничан є враження, що у військових є кошти, вони заробляють. Слухайте, це не заробіток. Не можна порівнювати захист України із заробітчанством у Польщі.

У перші дні мій чоловік перебував поблизу Києва. На початку березня я поцікавилась, чи є можливість прати речі, сушити? Він пожартував, що сушать на дулі танка. Потім пояснив, що ніяк, і незабаром ту ж білизну доведеться шукати. Тоді я звернулась до друзів і за кілька днів ми доправили повний бус з термобілизною, шкарпетками, сухпайками тощо. Чоловік зрозумів, що до мене треба звертатись і все буде. Так я сама втягнулась, телефонувала, дізнавалась, шукала, відправляла.

Коли знайомим пропонувала допомогти, вони відповідали, що «Зеленський обіцяв високі зарплати»… Моторошно було таке чути. Першу премію мій чоловік отримав наприкінці квітня. І  він не заробітки поїхав, а ці кошти витрачав на найнеобхідніше. 

Навесні 2022-го, в кого чоловіки були ще вдома, багато хто жив у рожевих окулярах і вважав, що «ось-ось все закінчиться», бо слухали Арестовича і захоплювались ним.

Пам’ятаю, як просила допомогти хлопцям, зібрати речі, у відповідь чула «ми зараз без роботи». Дуже боляче ставало, наче це лише моя війна. Я вдячна друзям, які, коли руки опускались, рятували, закуповували. Це і квадрокоптер, і тепловізори, і перископи, і сухі борщі, і газові балони, коли у Вінниці вони були у дефіциті, і автомобіль, і мав бути другий автомобіль, але, на жаль, не встиг чоловік забрати.        

Все це розповідаю тому, що ще на початку війни чітко зрозуміла, що для деяких війни не існує. Не кажу, що треба все з дому віддавати, мова не про те…

- За рік, на Вашу думку, ставлення змінилось?

- Так, і через те, що більше вінничан мобілізували, тому більше сімей зрозуміли, що війна триває. Але я особисто знаю тих, кого ніяк не торкнулось… Інколи дивують поради щодо вшанування пам’яті, які читаю у соцмережі. Пишуть, що пам'ять вшановувати треба у серці та церкві, а вони не хочуть бачити вшанувань.

- Ще у 2014-му у Вінниці виникали суперечки щодо місця вшанування полеглих в АТО/ООС. Вони не припиняються. На Вашу думку, де краще облаштувати затишне місце скорботи, шани?

- Мені здається, що на майдані Незалежності, але не всі його там хочуть бачити, адже це прохідна площа. Не всім містянам подобається, що на них нібито будуть дивитися полеглі герої. Це думка не можновладців, а конкретно вінничан.

Так, є електронна дошка з іменами полеглих в АТО/ООС. Її створення виправдано, оскільки полеглих тоді було не багато. Можна за кілька хвилин передивитися фото. Якщо ж тепер у подібному інтерактивному форматі зібрати лише усіх загиблих вінничан (я не кажу про жителів області) і виділити по три секунди на кожного загиблого, то коли побачиш обличчя свого коханого, друга чи знайомого?.. Це ж нереально. Це перше. Друге: а чи у такому разі люди зможуть оцінити масштаб?

До річниці повномасштабної війни я телефонувала до представників міськради і цікавилась де буде покладання квітів загиблим 24 лютого? Де є таке місце?.. Напередодні мені відповіли, що на площі Шевченка. Але ж наших немає.

З матір’ю загиблого Романа Карпова вирішили замовили банер і, телефонуючи протягом двох годин рідним полеглих, зібрали 28 фотографій військових. Тепер на тому банері вже немає місця. Він заклеєний світлинами. Родини загиблих не хочуть електронних дошок, вони хочуть бачити фотографію свого рідного. 

- Як вважаєте, чи на часі дискусія на цю тему, чи краще дочекатись кінця війни?

- Це вже пізно. Вшановувати пам'ять треба було з початку війни, коли почали гинути наші хлопці. Ще коли я спілкувалась з чоловіком, то зрозуміла, що для всіх, хто воює, важливо, щоб про них не забували.

У грудні минулого року, спілкуючись з міським головою Сергієм Моргуновим, я просила засипати камінчиками доріжки між могилами на кладовищі у Сабарові, де поховані загиблі. Він запевнив, що «там буде плитка». І на початку січня її поклали. Тобто діалог з владою є. Нас чують. Але поки що ми не можемо дійти до єдиної позиції щодо того, де має бути Стіна пам’яті чи Алея Слави. Влада згодна, що вона потрібна. Визначаємось з місцем. Серед родичів загиблих теж є суперечки.

Якщо казати про всю Вінницьку область, адже місто є обласним центром, то треба шукати місце, де б помістились фото усіх. На Стіні пам’яті всі мають бути у рівних умовах.

- Які ще локації сьогодні обговорюються?

- Коли ми були на прийомі у голови Вінницької облради Вячеслава Соколового, то він пропонував сквер поблизу «Книжки» та Свято-Воскресенського храму. Пропонують зачекати закінчення війни. Я розумію, що для створення монумента потрібно зачекати нашої перемоги. Так, згодна. Немає сенсу потім переробляти. Проте, ми просимо дати можливість тимчасово на банерах клеїти фото та надати місце. Бажано, на стіні будинка Торгово-промислової палати, яка виходить до скверу площі Незалежності.

Позиція міської влади – зробити затишну алею з накриттям поблизу кафедрального собору, де тимчасово розмістити світлини загиблих. На сьогодні є дві такі основні думки. Хоча, звісно, родичі пропонують багато варіантів. Сподіваюсь, що дійдемо згоди.