Більше пів року Вінницький облмуздрамтеатр імені м.Садовського очолює відомий журналіст Іван Педорук. Навіть за цей короткий проміжок часу заклад суттєво змінився. Можна сказати, оновився… Зупинятися до досягнутому у театрі не планують, адже упевнені що українське мистецтво – це те, задля чого на фронті українці відстоюють свою ідентичність, самобутність, культуру.

В ексклюзивному інтерв’ю NaПарижі Іван Дмитрович розповів про досягнення останніх місяців, амбітні плани, «інструмент пропаганди», тощо.

«Якщо прийшов, щоб посміятися, вийшов з театру, не отримавши смислового навантаження, даремно витратив час»

- Пане Іване, з травня Ви очолюєте театр Садовського. Що вже змінили за цей час?

- У мене багато планів, багато ініціатив і, відповідно, має бути багато змін… Театр – і складне, і цікаве поєднання технічної, адміністративної, комунальної роботи з творчими процесами. Треба все встигати…

Найперше – театр має бути цікавим. Важливо «оживити» репертуар і зробити так, щоб прийшов глядач. Я сподіваюсь, що на початковому етапі ми з цим завданням впорались. Мої колеги кажуть, що вісім прем’єр протягом року ніколи не було. А у 2023 року їх було саме стільки. Зараз на виході ще дві. Вже плануємо вистави на наступний сезон.

Найголовніша зміна – це те, що «пішов» глядач, повертається до нас. До нас приходять внутрішньо переміщені особи, військовослужбовці, які перебувають у Вінниці. Військових ми приймаємо безкоштовно. Запропонував колективу таку новацію, і мене підтримали. Це наш внесок у перемогу.

Також оновлюємо світлове та звукове обладнання. Не кажу вже про поточні ремонти, яких потребує досить давно театр. З усіма завданнями впораємось.

- Через війну трупа втрачала акторів, акторок? Чи можете сказати, що вона збільшилась через бажання фахівців з інших міст працювати у театрі на постійній основі?  

- Знаєте, Ігор, надзвичайно приємно, відрадно, що фактично вся трупа залишилась на місці. Поодинокі випадки пояснюються родинними обставинами. Виїхало декілька осіб. Між тим, ми прийняли багато акторів і режисерів. Сьогодні у театрі працює Марія Карнаух з Херсону, її чоловік Євген – досить перспективний молодий режисер, який вже здійснив дві прем’єри, і готує третю. Є в нас хлопці із Запорізької області, Луганська, Харкова. 

Співпрацювали з харків’янином Олександром Ковшуном, який здійснив постановку «За дверима». Сподіваюсь, співпрацюватимемо і надалі.   

Безперечно, ми відкриті для співпраці з іншими.

- Директор – посада адміністративна. Тим не менш, як медійник з великим стажем, що плануєте додати, щоб відвідування вистав стало звичайною справою не лише для завзятих театралів-«олдів», а для молодого покоління?

- Хочеться поступово відходити від застарілих поглядів. Впевнений, що це незворотній процес. З іншого боку потрібен потужний поштовх для того, щоб зацікавити глядача. І у першу чергу це молодь, студенти, юнаки та дівчата. Без сучасних технічних інструментів це не можливо.

Саме тому з моїм заступником Павлом Третьяковим сформували медіагрупу з просування та маркетингу. Перш за все ми оживили сайт театру. Нині він практично щоденно оновлюється інформаційними повідомленнями, там розгалужено представлений наш репертуар.

Хочемо започаткувати сервіс придбання квитків саме на нашому сайті. Поновили роботу з існуючими онлайн-платформами, які вже продають квитки на наші вистави.

- Маркетинговий напрямок потребує постійної уваги…

- Афішно-рекламна політика буде й надалі вдосконалюватися. Хочемо бути присутніми на абсолютно усіх електронних платформах.

Плануємо відкрити телеграм-канал. Представлені у facebook, instagram. Без цих інструментів школярів і студентів не залучимо.

Приємно, що вже бачимо зворотній зв'язок. Навіть припускаючись певних помилок, отримуємо дзвінки з порадами. Отже, нас читають, дивляться, шукають у мережі, з нами спілкуються. Останнім часом ми бачимо, що стало значно більше молоді у залі.

- «День народження театру» також стало «фішкою»…

- Звісно. Дуже вдячний всім, хто долучився до пошуків. Тепер ми знаємо, що 21 листопада (за старим стилем) 1910-го відбулась перша вистава «Затоплений дзвін». Отже, 4 грудня (за новим стилем) з цього року святкуватимемо День наролдження.

Але така робота не означає відмову від офлайн. Наші адміністратори відвідують навчальні заклади, запрошують юнаків і дівчат. Особисто для мене театр – це осмислена емоція. Так для мене – це священне місце. Ти відвідуєш театр не лише для відпочинку, якщо дивишся трагікомедію, драму, маєш отримати смислове навантаження.

Якщо прийшов, щоб посміятися, вийшов з театру, не отримавши смислового навантаження, даремно витратив час. Через емоції театр має змусити людину думати.

«Конфлікт – рушійна сила. Якщо всі ідеї сприйматимуться без заперечень, буде не цікаво»

- У театрі налагоджується діалог з глядачем?

- Ми започаткували таку форму спілкування як обговорення вистав. Наша завліт Світлана Фицайло досить змістовно розробила такий проєкт. Після вистави глядачі залишаються на пів годинки. Переважно, це молодь. І от з нею ведеться діалог щодо вистави. Ми чуємо досить цікаві думки. Нам приємно, що наше юнацтво не байдуже. Ба більше, молодь навіть сприймає сюжет і проблеми набагато серйозніше, ніж ми розраховували.  

Тобто вони йдуть до театру не лише заради розваг, а й за осмислення ситуації. Це тішить.

- Сучасна війна – це не тільки дрони, гармати, літаки. Театральне мистецтво може бути інструментом пропаганди?

- Може бути у найкращому розумінні цього поняття. Не знаю чи варто пригадувати банальний приклад з Черчиллем, який під час війни, підписуючи бюджет, висловився щодо скорочення видатків на культуру фразою: «власне, а за що ми воюємо?».

Мова йде про величезний пласт продовження життя у кожній країні. Відповідно, потрібна  мета морально-смислового заохочення наших громадян.

Чи потрібен театр у великому місті? Життя не може тривати лише в інтернеті. Зрозуміло, що там воно цікаве, динамічне, бурхливе. Але разом з тим воно не дає витоків нашої етнічної культури, самобутності.

Для початку людина має отримати ази, зрозуміти, звідки появилось поняття «українська культура», «українське театральне мистецтво». Не відвідавши театр, ніколи цього не збагнеш.

Не відчувши гру акторів, не зрозумієш що таке театр.

Тому завдання зробити цей крок, нехай у форматі пропаганди, щоб молода людина із бажанням прийшла до театру, усвідомивши, що, можливо, це буде цікаво, відвідала виставу. 

До речі, пропаганда та реклама є тотожними поняттями. Тому ми дуже активні у рекламній площині.

Ми не хочемо змусити, надаємо посил, а остаточне рішення за людиною – бути чи не бути глядачем.

- За чутками у кожній великій театральній сім’ї існують приховані чи неприховані конфлікти, суперечки. На вашу думку, вони не заважають?

- Конфлікт – взагалі рушійна сила. Інакше не рухатимемося вперед. Якщо всі ідеї сприйматимуться без заперечень, буде не цікаво. У дискусії, суперечці народжується вірне рішення.

У будь-якій роботі, яка пов’язана з проявом своїх талантів, професійних вмінь і навичок, конфлікти будуть. У театрі це особливо відчутно, адже реалізація творчих здібностей передбачає розбіжності у поглядах. Є елемент конкуренції, адже на роль можуть бути призначені декілька акторів чи акторок. Вони відчувають, що хтось краще увійшов в образ, комусь ще треба працювати.    

Моє завдання, як керівника, не допустити, щоб ці конфлікти переростали у серйозні суперечки, пов’язані з морально-етичним невдоволенням. З упевненістю можу сказати, що такі «пристрасті» відсутні у театрі. З нашою головною режисеркою, народною артисткою України Таїсою Славінською взяли собі за мету підсилити ауру родинності. Хочемо зміцнити колектив настільки, щоб усі відчували, що ми – єдина родина.

Так, у кожній родині відбуваються певні конфлікти, але головне, щоб не дійшло до з’ясування стосунків. Нехай суперечки залишаються на рівні творчості, прояву талантів на сцені. От там демонструй, на що ти здатний.

А на етапі підготовчої діяльності трупа має бути злагоджена. Всі мають відчувати, що працюємо на спільний результат – хочемо зробити театр найкращім в Україні, тож працюємо.

«Ми самі в собі виховали недолік – стереотип меншовартості. На жаль, тільки з війною почали його позбуватися»

- У Вашому доробку зйомки у п’яти кінострічках. Чим має завойовувати глядача сучасний український кінематограф, позбавлений російської компоненти?

- Перш за все, самобутністю. Я сьогодні із задоволенням, коли є час, дивлюсь українські серіали. Спіймав себе на думці, що комфортно почуваюсь без російського кіноконтенту.

- Українське кіно критикували саме за «хуторський» контент…

- Разом з тим, якщо не більшість, то половину всіх російських популярних серіалів знімали в Україні. Їх нібито робили «для країн СНД», насправді на російський ринок. У нас було дешевше, простіше знімати. Але майстерністю, професійною грою акторів ми ніколи не поступались росіянам.

Пригадаємо знамениту «Ліквідацію». Серіал побудований винятково на українських історіях і сюжетах, а знімався в Одесі вітчизняними кінематографістами.

Ми самі в собі виховали недолік – стереотип меншовартості.

- Зараз і військові його чудово позбуваються…

- Відверто скажімо, ми самі винні, що зверталися до «них» (росіян – прим.авт.) як «великого брата», а вони поблажливо погоджувались. Нас переконували, що не здатні. Ми свого часу звиклись з такою думкою, потім вона стала зручною. Через війну все змінилось. На превеликий жаль, тільки зараз усвідомлюємо, що самі спроможні, самі можемо зробити конкурентно спроможний продукт, з’явилось усвідомлення впевненості у собі.

Зрозуміло, у російське кіно вливали мільярди, паралельно нав’язуючи відповідну ідеологічну складову тоталітаризму. У нас має бути душа, українська самобутність, етнічність. Приміром, наш колорит прикрашає невибагливий серіал «Дільничний з ДВРЗ». Однак ти відчуваєш, що показують твою країну, твоїх людей, твоє життя.

З величезним задоволенням подивився «Довбуш». Справді, це класний сучасний кінематографічний продукт. Мультфільм «Мавка» - це прекрасна анімаційна робота.    

Тому треба розвивати своє, цінувати своє.

Я можу порівняти роботу українських режисерів і російські команди. У нас панує аура взаємодопомоги, добропорядності, атмосфери єдності. Там – зверхність, снобізм, «ти – ніхто, я – звізда». Це мої особисті враження. Одного разу я мав зніматися з російською групою, відчув ставлення, і більше не мав бажання працювати в такому оточенні.

- Чи варто вінницьким акторам та акторкам шукати варіанти зі зйомками у серіалах?

- Зупинити процес ми не можемо, адже є творчий пошук, прагнення талановитої людини. Не скажу, що вітаю, оскільки є зайнятість у театрі, разом з тим, якщо є час і творча спроможність, то чому б ні?.. Багато наших акторів паралельно знімаються у серіалах, беруть участь в інших творчих роботах.

Знаєте, заборонити не маю права і не буду цього робити. Проте все буду робити, щоб актори та акторки відчували, що у нашому театрі вони можуть реалізувати всі свої таланти, і навіть знімаючись у серіалі, будуть бігти до свого рідного театру. Тому що тут краще.

- До речі, чи реально знімати серіали у Вінниці? Теоретично це буде дешевше, ніж у Києві… Хоча і відсутні відповідні павільйони.

- Якщо є поєднання класної ідеї, талановитої команди та певної кількості грошей, чудово знімуть і у Вінниці. Міський голова Сергій Моргунов і міська рада завжди підтримували кінематограф.

Наскільки я знаю, мій добрий друг режисер Валерій Шалига, який знімав декілька стрічок у Вінниці, коли звертався, завжди отримував підтримку. І театр завжди допомагав і реквізитом, і ресурсами. Адже це наша спільна робота, яка стане однією зі складових нашої загальнонаціональної культури. Впевнений, що «Таємна операція» про замах на Петлюру, стрічка, яку знімали у Вінниці, увійде в історію, потрапить до архіву.

«На початок січня зала розписана до кінця червня. Але телефонують і просять. Інколи вимагають»

- Через російські «Калібри» знищено Будинок офіцерів, через тривале непорозуміння між обласною та міською владами до початку війни не була реконструйована КЗ «Райдуга». Сьогодні театральна зала – єдина, яка здатна розмістити понад пів тисячі глядачів одночасно. Тому у більшості гастрольних турів вітчизняних «зірок» передбачена зупинка «на Садовського». Театр багато на цьому заробляє?

- Не багато. Днями підбивали підсумки 2023 року. На власних виставах ми заробили удвічі більше, ніж на оренді. До нас постійно звертаються щодо концертної діяльності та встав-антреприз.

Існують певні прейскуранти і ціни за оренду, вище яких ми не можемо «стрибати». З іншого боку ми розуміємо, що театр сьогодні має практично єдиний майданчик, здатний прийнятий концерти.

Тому популярність шалена. Я намагаюсь працювати з усіма. На початок січня зала розписана до кінця червня. Але телефонують і просять. Інколи вимагають.

Кожні неділя та понеділок – вихідні у трупи театру. У ці дні можемо приймати артистів з гастролями. Відверто кажучи, інколи важко пояснювати, це театральна діяльність першочергова. Деякі, телефонуючи, кажуть про нашу «класну концертну площадку». Я зупиняю співрозмовника, щоб пояснити, що перш за все у нас театр. Свої вистави у пріоритеті.

- Репертуар театру підлаштовується під гастролерів, чи доводиться шукати компроміси, щоб власні вистави відбувались за графіком і були задоволені немісцеві артисти?  

- Я знайшов, вважаю, непогане рішення, поспілкувавшись з ректоркою ВДПУ Наталією Лазаренко. У педуніверситеті прекрасна сучасна зала.

- В орендарів є певні вимоги не тільки щодо кількість «посадкових місць»?

- Ми не здаємо в оренду, а надаємо послуги. В оренду здають гараж чи інше приміщення. Вимоги, звісно, є. Має бути сцена з кулісами. У залі філармонії передбачено більше 500 місць, адаптована під концерти, з прекрасною акустикою. Великий мінус – немає куліс. Тому виставу чи певний концерт гастролери не можуть проводити. Хоча для виступу симфонічного оркестру чи джаз-колективу зала підлаштована.

У педуніверситеті сцена має куліса, а зала на 650 місць, трохи менша за нашу… Враховуючи шалений запит на Вінницю, деякі колективи перенаправляємо туди. Адже відмовляти не бажано.

Зважаючи на близько 200 тисяч внутрішньо переміщених осіб в області, власний попит, культурне життя у місті має вирувати. Якщо є запит, треба шукати рішення. З одного боку задовільнити потребу у культурному житті містян, з іншого - не дати закиснути артистам.