Директорка будинку культури села Біляни, що у Чернівецькому районі Вінницької області, записала спогади місцевої мешканки - 92-річної Лідії Вовк. Старенька розповіла про примусову колективізацію, яка привела до смерті її матері та однієї із сестер, про голод та сиротинець.
Лідія Вовк народилась в селі Теклівка, що в Шаргородському районі. Тож події, про які розповідає жінка, відбувались саме в цьому селі.
За словами пані Лідії, вона народилася у багатій за сільськими мірками родині. Вони мали землю, садок, корову та коней. Коли розпочалась колективізація, батько, який сам був добрим господарем, в колгосп не пішов.
Та згодом ситуація почала кардинально мінятися, і «люди з колгоспу», як їх називає Лідія Вовк, забрали все зерно та продукти харчування. Хліба не було, а батько варив червоні буряки, які й їли усією родиною.
Старенька зазначає, що в 1930 році померла її матір, батько ходив до Ямполя та міняв материн одяг на продукти для себе та трьох малолітніх доньок. Старша дівчинка доглядала за дворічною Лідією та 6-ти місячною Яніною.
«Сестра застудилась та померла», - зазначає пані Лідія.
Коли двоє маленьких дітей залишись без догляду, стало ще гірше. Жінка пам‘ятає, що в дитячий колисці Яніни повзали черв‘яки, а вона кричала. Як батько зрозумів, що майно йому усе одно не зберегти, а господарювати не дадуть, то почав проситися до колгоспу. Чоловік був неграмотний, тож знайшов якогось писаря, який «правильно» склав заяву з проханням прийняти його в колгосп.
П‘ять раз подавав цю заяву. Чоловік, пояснював у ній, що зразу не пішов через хворобу дружини, яку мав доглядати, але яка померла. Така «хитрість» та заяви, які засвідчували «полум‘яне бажання» стати членом колгоспу, і врятувало батькові життя.
Як розповідає Лідія, дуже багато родин відправляли у Сибір, її ж батька забрали до міліції, а їх віддали у «яслі» - такий собі сиротинець, який було створено при місцевому колгоспі.
Доки батько перебував у міліції (напевне, у відділку, в тюрмі чи в СІЗО - ред), дівчатка знаходились «під патронажем».
Згодом чоловіка випустили, але вже «голого і босого», у дворі вирубали дерева і розібрали «стодолу» - тобто зерносховище. Пані Лідія згадує, що вона була дуже висока, адже до балки прив‘язували гойдалку, на якій вона любила кататися.
Дівчатка повернулись в рідне обійстя, щоправда, воно обмежувались тепер тільки подвір‘ям хати. Жінка згадує, як вони пішли у садок, дядько «вигонив» діток, казав, що то вже не їхнє.
Згодом батько знайшов собі нову дружину. Мачуха не дуже «жаліла» Лідію, і намагалась швидше «виставити» її з дому… Доволі рано дівчина вийшла заміж та пішла жити у сусіднє село Біляни, що знаходилось через поле від Теклівки.
Спогади річ доволі складна, пам‘ять витирає деякі моменти, але із того, що розказала пані Лідія і коментарів її інтерв‘юєра - Людмили Літвінової, склалась «прозаїчна» картина життя селян на Поділлі в той період.
Зазначимо, що спогади директорка будинку культури записала до дня пам‘яті жертв Голодомору. Ось що вона написала на своїй сторінці в соціальній мережі Facebook:
«Щоб залишитися на все життя українкою, як Вовк Лідія, пройти крізь жахіття колективізації, пережити смерть матері, сиротинець, примусову працю на донецьких каменоломнях, арешт, переслідування, і найстрашніше - голод 30-их та 4-их . Проте вижити, пам'ятати прізвища, імена, тих, хто ніс смерть, відбираючи останні зерна. Розповісти всі події до найменших дрібниць нащадкам, аби не довелося "так бідувати, як мій тато і ми з сестрами"... Маючи землю, хату, все втратити через радянщину.
Кожен, чи кожна жителі України, - до співчуття маємо додати патріотизму, віри, надії, любові до своєї землі . І непрощення радянському тоталітарному режиму!
Не забудемо! Не пробачимо! Дай Бог здоров'я живим , а замореним голодом - Вічна Пам'ять!»
Людмила Літвінова також повідомила, що в селі Біляни залишилось ще дві жінки - 95-ти річна Мілевська Ганна та 94-річна Кандибольська Ганна, які пам‘ятають ті трагічні події.
Також пані Людмила розповідає, що зробила кілька записів та передала їх до Вінниці.
«І де вони ділися, не знаю», - каже.
о
