Сьогодні виповнюється 150 років від дня народження генерала Якова Гандзюка, ім’я якого носить 59-а мотопіхотна бригада. Історія України знає чимало військових діячів, якими варто пишатися, але досі недостатньо популяризовані в українському суспільстві. Серед таких вчені називають і генерала Гандзюка.
Яків Григорович народився на Вінниччині 21 березня 1873 року (2 квітня за новим стилем). Походив із української селянської родини. Батько свого часу служив артилеристом (бомбардиром), тому й син обрав шлях військового. У 18 років після п’яти класів Вінницького реального училища Яків пішов до війська добровольцем (за тодішньою термінологією, «вольноопределяющимся»). За чверть століття селянський син зробив кар’єру «від самих низів» до генеральського чину.
У 1895 році Яків Гандзюк закінчив Одеське піхотне юнкерське училище, після чого отримав погони підпрапорщика і служив у піхотних частинах неподалік кордону з Германською імперією. Коли 1904 року на Далекому Сході розпочалася російсько-японська війна, Гандзюк (на той час вже поручик) подав рапорт про переведення до дієвої армії. Зрештою, його направили до Маньчжурської армії генерала Олексія Куропаткіна, яка безуспішно намагалася деблокувати фортецю Порт-Артур.
Особливо Яків Гандзюк відзначився під час грандіозної Мукденської битви, в якій командував 1-ю ротою 12-го Великолуцького полку. 10 березня 1905 року зі своїми солдатами він зумів вирватися з ворожого оточення і врятувати прапор полку. За це був підвищений до чину штабс-капітана і удостоєний ордена Святого Георгія 4-го ступеня. Така нагорода давала право на отримання спадкового дворянства – щоправда, відповідний царський указ вийшов тільки у червні 1911 року.
Після повернення з російсько-японської війни Яків Григорович влаштував своє особисте життя – одружився з Вірою Олександрівною Чудіновою, яка була донькою дійсного статського радника (цивільний чин, еквівалентний генерал-майору в армії). 9 вересня 1910 року в них народився син Георгій.
Яків Гандзюк був відомий не лише як талановитий офіцер, але і як надзвичайно влучний стрілець. Тричі вигравав офіцерські змагання зі стрільби з револьвера, завдяки чому одного разу здобув приз у 24 рублі, а іншого – цінний подарунок він імператора Миколи II.
Початок Першої світової застав Якова Гандзюка в чині підполковника. Воювати довелося у складі Південно-Західного фронту, на теренах Польщі та Західної України. Командував різними піхотними полками – 147-м Самарським, 146-м Царицинським, 91-м Двінським, потім бригадою 23-ї піхотної дивізії.
В боях Яків Гандзюк абсолютно не шкодував себе. Дев’ять разів діставав поранення і контузії, зокрема й тяжкі: шрапнеллю у праву частину тулуба, кулею в кисть лівої руки навиліт, контузію важким артилерійським снарядом із глибокою втратою свідомості.
За бойові заслуги українець був підвищений до полковника і нагороджений Георгіївською зброєю. А Президент Франції Раймон Пуанкаре 3 грудня 1915 року удостоїв його однієї з найвищих військових нагород своєї держави – Військової медалі (Médaille militaire).
У червні 1917 року Яків Гандзюк отримав погони генерал-майора. Наступного місяця прийняв командування 104-ю піхотною дивізією у складі 34-го армійського корпусу, на чолі якого стояв генерал-лейтенант Павло Скоропадський. Майбутній Гетьман України у спогадах дуже високо характеризував свого підлеглого (мовою оригіналу): «Доблестный генерал… Я думал, что он погиб, но крепкая его натура и на этот раз выдержала. После страшнейшей контузии уже через два месяца он стал во главе дивизии. Это был настоящий герой. Девять раз раненный и вышедший из войны все же дееспособным».
А ось уривок зі спогадів Василя Кочубея – ад’ютанта Павла Скоропадського, опублікованих у часописі «Военная Быль» (Париж, № 78, березень 1966 року): «Огромного роста, широкоплечий, с холеной бородой а ля Скобелев, с правильными чертами лица, на котором, с одной стороны, рисовалась железная воля и огромная энергия, с другой – глубокая душевная доброта, таким увидел я впервые этого великана, настоящего богатыря из старинных былин… Он был чрезвычайно строг и требователен к самому себе, обладал огромнейшей скромностью, полным отсутствием карьеризма, а к тому же был еще во всех отношениях кристально честным человеком и вполне чуждым всякому интриганству. С другой стороны, обладал он твердым, решительным характером, железной волей и исключительным свойством влиять на людей».
Наприкінці літа 1917 року внаслідок розгортання революційних подій прискорився процес українізації в російській армії. 34-й армійський корпус став 1-м Українським корпусом, а 104-та піхотна дивізія Якова Гандзюка – 1-ю Українською пішою козацькою дивізією. Частини корпусу дислокувалися на Правобережжі, Східному Поділлі й Східній Волині, роззброюючи більшовизовані частини та не даючи їм змоги дістатися Києва, де засідала Українська Центральна Рада. Зокрема, в листопаді 1917-го вони захистили Київ від наступу частин 2-го гвардійського корпусу під проводом Євгенії Бош. В районі Вінниці і Жмеринки їх роззброїли та відправили ешелонами до Росії. Значною мірою заслугою саме Павла Скоропадського і Якова Гандзюка було те, що більшовики не змогли знищити Українську Народну Республіку вже у перші дні її існування.
11 січня 1918 року через незгоду з політичним курсом УНР генерал Скоропадський подав у відставку. Яків Гандзюк тимчасово вступив у командування 1-м Українським корпусом. Начальником штабу корпусу був генерал-майор Яків Сафонов.
На початку лютого штаб корпусу в Білій Церкві отримав звістку, що з лівого берега до Києва наблизилися більшовицькі війська Михайла Муравйова. Генерали Гандзюк і Сафонов з начальником штабу 1-ї Української дивізії полковником Олександром Гаєвським виїхали автомобілем до Києва, щоб з’ясувати обстановку й отримати розпорядження від українського уряду. Та вони не знали, що урядові установи УНР вже залишають місто. На під’їзді до столиці автомобіль перехопили більшовики. Заарештованих привезли до Муравйова, який запропонував їм приєднатися до його військ. Та вони рішуче відмовилися. За це більшовики вирішили розстріляти полонених як «контрреволюціонерів».
У відповідь Яків Гандзюк звернувся до своїх соратників: «Прохати й принижуватися перед цими мерзотниками не будемо! Єдине, чого можу побажати нам, – це померти героями!».
Надгробок генерала Якова Гандзюка у Видубицькому монастирі Києва. Сучасний вигляд. Фото wikimedia.org
Генерали Гандзюк і Сафонов були розстріляні більшовиками у Києві поблизу будівлі Олексіївського інженерного училища (нині Київський військовий ліцей імені Івана Богуна). Пораненому полковникові Гаєвському вдалося втекти, скориставшись темрявою. Сталося це, за різними даними, 7-го, 9-го або 10-го лютого 1918 року.
Чому так сталось? Історики запевняють, що причина у діях недолугої у військовому плані тодішньої української влади, яка не розуміла ситуації та не хотіла захищати здобуте. Околиці Києва фактично було здано.
Більшовики не збирались залишати Україну, в якій конче були зацікавлені… За сторіччя у цьому розрізі можна побачити багато паралелей. Хоча певні висновки такі зроблені.
Після приходу до влади Гетьмана Павла Скоропадського, останки генералів вдалося знайти в одній з братських могил жертв більшовицького терору. На тілі Якова Гандзюка було виявлено 12 ран, завданих багнетами. Отже, його добивали вже після розстрілу. Відважного генерала з військовими почестями поховали на території Видубицького монастиря. Мала Рада Міністрів Української Держави 27 червня 1918 року постановила видати вдовам Гандзюка і Сафонова грошову допомогу в розмірі піврічного утримання їхніх чоловіків.
За радянських часів могилу героя зрівняли із землею. Лише у 1990-х зусиллями нащадків Якова Гандзюка і київських краєзнавців її віднайшли та встановили надгробок. 2014 року на честь генерала було названо вулицю у Вінниці. Та в Києві досі немає ні вулиці, ні пам’ятника славетному воїнові.
