Розповідаючи про батька, Євгеній Семенов зазначає, що завжди вважав його людиною складної долі, талановитим і, напевно, таких, кому хтось згори вказує шлях.

«Хочу нагадати арти­стам і людям старшого віку, які знали батька - без виступу його колективів не обходилися концерти у Вінниці, керовані ним хори виступали також в київському Палаці «Україна» та Колонному залі Палацу з'їздів у Москві. Але головне в іншому, на його прикладі мож­на проаналізувати долю люди­ни того покоління», - уточнює Євгеній Костянтинович.

Костянтин Прокопович на­родився в 1921 році в селищі Олимський Курської області, яке розрослося навколо цукро­вого заводу. Більшість жителів працювало на виробництві цукру. Але не всі. Батько Костянтина Семенова був фельдшером, або ж зараз кажуть, належав до сіль­ської інтелігенції і помер ще в кінці 1920-х. Мама довгий час працювала комендантом заводського гуртожитку.

«Щедрик» (1973 р.) Виступ хору Музично-педагогічного факультету Вінницького педагогічного інституту під керівництвом К.Семенова

«Мій батько своє життя завжди поділяв на кілька етапів, коли він дивом залишався живий, - продовжує Євгеній. - Перший - це 1933-й рік. У селищі лютував голод, і тільки робітників за­воду годувати супом, де, як згадував Костянтин Прокопович, «крупинка за крупинкою ганяється з дубинкою».

Тому голодомор «косив» жителів ма­ленького заводського селища. Батько розповідав, що люди вмирали як від голоду, так і від переїдан­ня. Це траплялося навіть частіше. Голод штовхав людей харчуватися патокою і, наївшись її без міри, вони вмирали. У сім'ї мого батька продали всі цін­ні речі. Залишився тільки натільний хрестик, як пам'ять про мого діда. Але коли мій батько захво­рів, щоб купити пшона і нагодувати його, продали і «останню пам'ять».

«Доле, де ти»

Вірші Т. Шевченка, муз. К. Семенова . Соліст-Олег Сімонов, концертмейстер - Юлія Самоєнко. Виконує хор Вінницького фахового коледжу мистецтв ім. М. Леонтовича. Керівник - Ольга Бабошина

Він вижив. Дивом. Після школи Костянтин Семенов вступив до Курського музучилища. Незадовго до початку Ве­ликої Вітчизняної війни його забрали служити до лав збройних сил. Причому, після «курсу молодо­го бійця» відправили на заставу під Брест. Там він і зустрів війну.

«Батько розповідав, що обстрілювати наші позиції німці почали о 3 го­дині ночі... Він був артилеристом, але гармат не дали. Прикордонна застава - це ж не Брестська фортеця, тому вони з боями змушені були відступити. Як вдалося залишитися в живих в перші тижні війни, що його оберігало, батько не міг зрозуміти ніколи. Спочатку йшли по Білорусії, а потім по території України. Тих, хто гинув, солдати, зокрема й батько, закопували, в той час, як основні сили відсту­пали. Завжди був страх, що потім не наздоженеш свою частину.

З курйозів початку війни батько згадував, як одного разу, через тиждень після 22 червня, його рота зайшла а ліс, а там на навчаннях цілий полк розквартирований був, хлопці в наметах жили, і на­віть не знати, що країна воює. Що його ще вразило, так це те, що багато наших солдат вмирало не від куль. Засипали, а вранці прокидалися не всі. Вмирали уві сні. Ніхто не знав чому, напевно від перенапру­ги», - продовжує Є. Семенов.

Двічі під час війни доля приводила Костянтина Семе­нова до Києва. Він брав безпосередню участь в обороні міста. Тоді і потрапив в оточення. Розпо­відав, що офіцери їхнього ба­тальйону, оцінивши ситуацію, ставили на вантажівки кулемети і їхали, залишивши солдат один-на-один з ворогом. Тобто, по суті, ніхто з тих, хто опинився в тилу ворога, навіть не знав, куди йти. У підсумку тисячі наших воїнів опинилися в полоні.

Полонених колоною з-під Києва німці пішки повели до Вінниці, а звідти до табору в селі Станіславчик під Жмеринкою. Як пізніше згадував Костянтин Прокопович, серед ворогів люди були різними. Одні німці, не церемонячись, лупцювали наших поранених, інші - навпаки, ставилися по-людськи. Він навіть запам'ятав епізод, коли офіцер ударив рядового конвоїра за те, що той образив полоненого.

Виступ хору Музично-педагогічного факультету Вінницького педагогічного інституту ім Островського (1973 р.)

За словами Євгенія, його батько з дитинства був музикантом-віртуозом, і крім абсолютно всіх духових інструментів, чудово грав на фортепіано, акордеоні та баяні. Як не дивно, але саме цей та­лант врятував йому життя в таборі. Одного разу він взяв акордеон і став грати. Пізніше саме музика до­помогла уникнути розстрілу. Через місяць полону місцеві жителі розповіли Костянтину Прокоповичу, що військовополонених будуть передавати під охорону підрозділів СС, до цього табір військово­полонених охороняли армійські частини на відпо­чинку. А потім люди, яким дозволяли приносити їжу полоненим, забезпечили К. Семенова «цивіль­ним одягом» і допомогли втекти. Віддячив Костянтин Прокопович селянам значно пізніше, коли відразу після війни привіз до Станіславчика ансамбль акордеоністів з концертом.    

Не є секретом, що багато бійців Червоної Армії, опинившись в окупації у 1941-му, йшли або в партизани, або відсид­жуватися в погребах. Костянтин Семенов вирішив пробиратись «до своїх» через лінію фронту.

Згадуючи пізніше про свій рейд, він зазначав, що найбільш складним виявилося на початку зими форсувати Дніпро на старому човні серед плава­ючих крижин під морозним вітром. Переправляв його старий дідусь. Човен в будь-який момент міг перекинутися, але дід свідомо йшов на цей ри­зик. Після війни Костянтин Прокопович намагався розшукати човняра, але так і не зміг.

«Ще батько розповідав, що поки йшов по Укра­їні, то місцеві жителі лісами і болотами проводили стежками, що жодного поліцая не зустрів, а в Росії такого не було. Допомагати не поспішали. Тому-то після війни він і вирішив залишитися в Україні ... Коли перейшов лінію фронту, його «радісно» зустріли. СМЕРШу до того часу ще не створили, але були «особливі відділи». Хоча до тих, хто виходив з ки­ївського оточення, там ставилися м'якше. Нібито, Сталін вважав себе винним у провалі оборони. Батька направили в «сибірську» дивізію. Вона вся складалася з ув'язнених або з тих, хто вийшов з полону. Рік їх тримали в запасі, а в 1943-му дивізію поставили в першу лінію на Курську дугу, - уточнює Євгеній.

Пізніше Костянтина Семенова перевели в музичний взвод. Існує думка, що музикантів на пере­дову не відправляли. Нібито берегли. Може і бе­регли, але при форсуванні Дніпра на плотах взвод «кинули» на дніпровський плацдарм в авангарді. Командувач армії вирішив, що музиканти підбадьорять решту солдатів та піднімуть їхній бойовий дух.

Архівні записи кінця 1960 х років Хор Вінницького музичного училища ім Леонтовича

Перепра­ва через Дніпро запам’яталася майбутньому композиторові на все життя більше, ніж будь-що під час війни, адже вода кипіла від вибу­хів, криків потопаючих і поранених, яким ніхто не міг допомогти...

«Батько йшов у першій колоні, яка марширува­ла по ще палаючому Хрещатику. Втім, медаллю «За оборону Києва», його – бійця, який обороняв та звільнював місто, нагороджено не було. Звісно, він ображався, що забули…

Мабуть, доля так розпорядилася, що йому не треба було бачити, як горить Хрещатик вдруге, і він кілька місяців не до­жив до подій на Майдані… Закінчив війну батько в Чехії. Місцеві жителі, слухаючи його, говорили, що він повинен виступати в Празькій опері... Потім штаб армії перевели до Вінниці, разом з керів­ництвом. В якості виконуючого обов'язки командира музичного взводу батько теж переїхав до нашого міста, де і демобілізувався. Розповідав він і про страшний голод 1947-го. За його словами, не менш жахливий, ніж у 1933-му», - каже Є. Семенов.

Архівний запис 1960 х років Загально студентський хор ВДПІ

Людині, яка приймала участь у боях на Курській дузі, у визволенні Києва тощо, вже після Другої світової у Вінниці слідчі МГБ пригадали полон у 1941-му.

«Одного разу батька затримали, почали допитували, цікавились, як потрапив до табору, чому не застрелився, коли міг?.. Від вже радянських таборів у Сибіру його врятував тодішній перший секретар обкому Стахурський. Виступи ансамблю акордеоністів припали до душі, тому допоміг молодому музикантові. Але навіть і Стахурський розумів, що «гебістів» з часом знову можуть виникнути «питання», тому порадив батькові поїхати з Вінниці», - згадує син композитора.  

Оскільки як такої музичної освіти на той час у Костянтина Прокоповича не було, він вирішив вступати до вишу. Тоді орденоносців та учасників війни брали на пільгових умовах. К. Семенов поїхав до Москви. Подумав, що в консерваторію не вступити, тому вирішив випробувати долю в музичному інституті ім. Гнєсіних. П'ять років, як відмінник, він був сталінським стипендіатом. Жив в одній кімнаті з такими непересічними особи­стостями, як Євген Птічкін, автором «Зачем вы девушки красивых любите», і Мікаел Таривердієв, відомого, як автора музики для кінофільмів «Іро­нія долі ...» і «Сімнадцять миттєвостей весни». А «Композицію» у нього викладав сам Арам Хачатурян, автор музики до балету «Спартак».

«Реве та стогне Дніпр широкий»

Мелодія Д. Крижанівського, вірші Т. Шевченка, аранжування К. Семенова. Концертмейстер - Юлія Самоєнко Виконує хор Вінницького фахового коледжу мистецтв ім. М. Леонтовича. Керівник - Ольга Бабошина

Одного разу на Червоній площі Костянтин ви­падково зустрів знайомих з Вінниці. Вони розпо­віли, що збираються відкривати музично-педагогічний факультет і запропонували повернутися. Не роздумуючи, погодився. У Вінниці починав з того, шо керував хором музичного училища та Вінниць­кого педагогічного інституту.

«Окрім цього, батько керував професійними ко­лективами. Багато років був художнім керівником ансамблю пісні і танцю «Донбас», який гастролю­вав по всій країні. За кордон батька не випускали. Тільки один раз був з гастролями у Польщі. Він за­лишився невиїзним і дуже болісно переживав, що попри усі випробування, які він подолав за місяць полону, те, що сам перейшов через лінію фронту, на ньому залишилося «тавро». Дивувався, що амери­канці своїх полонених орденами нагороджували за те, що змогли у полоні вижити, а у нас формували підрозділи, які посилали на вірну смерть. Правда, орденом Червоної зірки батька все ж нагородили, але в 1944-му. І поранений він був лише один раз. Але ставлення Батьківщини до тих, хто проливав за неї кров і залишався вірним присязі, завжди за­чіпало. Для керівників країни місяць в полоні пе­реважував чотири роки на війні, — пригадує Євгеній Семенов.

Костянтин Семенов працював до 89 років, двічі обирався депутатом міськради, а до 80-и ще й періодично їздив до Немирова, де займався з місцевим хором. Тільки в останній рік життя - у свої 91! - більше писав музику і система­тизував свої матеріали.

«Він прожив епоху становлення Радянського союзу, злету і падіння, величі і занепаду, а також два голодомори, війну і полон. У людини завжди є вибір... Він вибирав йти далі, коли інші воліли зупинитися. Нагороджений званням заслуженого працівника культу­ри України та Кабардино-Балкарії. Зараз у Вінни­ці працює дуже багато його учнів. І не тільки тут. Життя розкидало людей по всьому світу. Нещодав­но отримали лист від його учениці з Казахстану. Ми з матір'ю по крихтам збираємо матеріали. У технічному коледжі у річницю смерті показа­ли любительську версію фільму про батька. Свого часу робилися записи багатьох концертів. Я споді­ваюся, що знайду і систематизую їх. На це може піти не один рік, але це наша історія - історія не тільки родини, але й людини своєї епохи», - під­креслює син Костянтина Семенова.