Людина, яка пройшла всю війну з перших її часів від Бреста. Музикант, який навчався з Таривердієвим і Птічкіним у Хачатуряна і з колегами створив «музпед» у Вінницькому педінституті. 12 грудня виповнюється 100 років з дня народження Костянтина Прокоповича Семенова - педагога, хормейстера, композитора, творця та керівника декількох колективів хорового співу. Доля митця – це свого роду відображення історії ХХ сторіччя з властивим для того часу драматизмом, війною та її наслідками, жагою до життя та створення…

Розповідаючи про батька, Євгеній Семенов зазначає, що завжди вважав його людиною складної долі, талановитим і, напевно, таких, кому хтось згори вказує шлях.

«Хочу нагадати арти­стам і людям старшого віку, які знали батька - без виступу його колективів не обходилися концерти у Вінниці, керовані ним хори виступали також в київському Палаці «Україна» та Колонному залі Палацу з'їздів у Москві. Але головне в іншому, на його прикладі мож­на проаналізувати долю люди­ни того покоління», - уточнює Євгеній Костянтинович.

Костянтин Прокопович на­родився в 1921 році в селищі Олимський Курської області, яке розрослося навколо цукро­вого заводу. Більшість жителів працювало на виробництві цукру. Але не всі. Батько Костянтина Семенова був фельдшером, або ж зараз кажуть, належав до сіль­ської інтелігенції і помер ще в кінці 1920-х. Мама довгий час працювала комендантом заводського гуртожитку.

«Щедрик» (1973 р.) Виступ хору Музично-педагогічного факультету Вінницького педагогічного інституту під керівництвом К.Семенова

«Мій батько своє життя завжди поділяв на кілька етапів, коли він дивом залишався живий, - продовжує Євгеній. - Перший - це 1933-й рік. У селищі лютував голод, і тільки робітників за­воду годувати супом, де, як згадував Костянтин Прокопович, «крупинка за крупинкою ганяється з дубинкою».

Тому голодомор «косив» жителів ма­ленького заводського селища. Батько розповідав, що люди вмирали як від голоду, так і від переїдан­ня. Це траплялося навіть частіше. Голод штовхав людей харчуватися патокою і, наївшись її без міри, вони вмирали. У сім'ї мого батька продали всі цін­ні речі. Залишився тільки натільний хрестик, як пам'ять про мого діда. Але коли мій батько захво­рів, щоб купити пшона і нагодувати його, продали і «останню пам'ять».

«Доле, де ти»

Вірші Т. Шевченка, муз. К. Семенова . Соліст-Олег Сімонов, концертмейстер - Юлія Самоєнко. Виконує хор Вінницького фахового коледжу мистецтв ім. М. Леонтовича. Керівник - Ольга Бабошина

Він вижив. Дивом. Після школи Костянтин Семенов вступив до Курського музучилища. Незадовго до початку Ве­ликої Вітчизняної війни його забрали служити до лав збройних сил. Причому, після «курсу молодо­го бійця» відправили на заставу під Брест. Там він і зустрів війну.

«Батько розповідав, що обстрілювати наші позиції німці почали о 3 го­дині ночі... Він був артилеристом, але гармат не дали. Прикордонна застава - це ж не Брестська фортеця, тому вони з боями змушені були відступити. Як вдалося залишитися в живих в перші тижні війни, що його оберігало, батько не міг зрозуміти ніколи. Спочатку йшли по Білорусії, а потім по території України. Тих, хто гинув, солдати, зокрема й батько, закопували, в той час, як основні сили відсту­пали. Завжди був страх, що потім не наздоженеш свою частину.

З курйозів початку війни батько згадував, як одного разу, через тиждень після 22 червня, його рота зайшла а ліс, а там на навчаннях цілий полк розквартирований був, хлопці в наметах жили, і на­віть не знати, що країна воює. Що його ще вразило, так це те, що багато наших солдат вмирало не від куль. Засипали, а вранці прокидалися не всі. Вмирали уві сні. Ніхто не знав чому, напевно від перенапру­ги», - продовжує Є. Семенов.

Двічі під час війни доля приводила Костянтина Семе­нова до Києва. Він брав безпосередню участь в обороні міста. Тоді і потрапив в оточення. Розпо­відав, що офіцери їхнього ба­тальйону, оцінивши ситуацію, ставили на вантажівки кулемети і їхали, залишивши солдат один-на-один з ворогом. Тобто, по суті, ніхто з тих, хто опинився в тилу ворога, навіть не знав, куди йти. У підсумку тисячі наших воїнів опинилися в полоні.

Полонених колоною з-під Києва німці пішки повели до Вінниці, а звідти до табору в селі Станіславчик під Жмеринкою. Як пізніше згадував Костянтин Прокопович, серед ворогів люди були різними. Одні німці, не церемонячись, лупцювали наших поранених, інші - навпаки, ставилися по-людськи. Він навіть запам'ятав епізод, коли офіцер ударив рядового конвоїра за те, що той образив полоненого.

Виступ хору Музично-педагогічного факультету Вінницького педагогічного інституту ім Островського (1973 р.)

За словами Євгенія, його батько з дитинства був музикантом-віртуозом, і крім абсолютно всіх духових інструментів, чудово грав на фортепіано, акордеоні та баяні. Як не дивно, але саме цей та­лант врятував йому життя в таборі. Одного разу він взяв акордеон і став грати. Пізніше саме музика до­помогла уникнути розстрілу. Через місяць полону місцеві жителі розповіли Костянтину Прокоповичу, що військовополонених будуть передавати під охорону підрозділів СС, до цього табір військово­полонених охороняли армійські частини на відпо­чинку. А потім люди, яким дозволяли приносити їжу полоненим, забезпечили К. Семенова «цивіль­ним одягом» і допомогли втекти. Віддячив Костянтин Прокопович селянам значно пізніше, коли відразу після війни привіз до Станіславчика ансамбль акордеоністів з концертом.    

Не є секретом, що багато бійців Червоної Армії, опинившись в окупації у 1941-му, йшли або в партизани, або відсид­жуватися в погребах. Костянтин Семенов вирішив пробиратись «до своїх» через лінію фронту.

Згадуючи пізніше про свій рейд, він зазначав, що найбільш складним виявилося на початку зими форсувати Дніпро на старому човні серед плава­ючих крижин під морозним вітром. Переправляв його старий дідусь. Човен в будь-який момент міг перекинутися, але дід свідомо йшов на цей ри­зик. Після війни Костянтин Прокопович намагався розшукати човняра, але так і не зміг.

«Ще батько розповідав, що поки йшов по Укра­їні, то місцеві жителі лісами і болотами проводили стежками, що жодного поліцая не зустрів, а в Росії такого не було. Допомагати не поспішали. Тому-то після війни він і вирішив залишитися в Україні ... Коли перейшов лінію фронту, його «радісно» зустріли. СМЕРШу до того часу ще не створили, але були «особливі відділи». Хоча до тих, хто виходив з ки­ївського оточення, там ставилися м'якше. Нібито, Сталін вважав себе винним у провалі оборони. Батька направили в «сибірську» дивізію. Вона вся складалася з ув'язнених або з тих, хто вийшов з полону. Рік їх тримали в запасі, а в 1943-му дивізію поставили в першу лінію на Курську дугу, - уточнює Євгеній.

Пізніше Костянтина Семенова перевели в музичний взвод. Існує думка, що музикантів на пере­дову не відправляли. Нібито берегли. Може і бе­регли, але при форсуванні Дніпра на плотах взвод «кинули» на дніпровський плацдарм в авангарді. Командувач армії вирішив, що музиканти підбадьорять решту солдатів та піднімуть їхній бойовий дух.

Архівні записи кінця 1960 х років Хор Вінницького музичного училища ім Леонтовича

Перепра­ва через Дніпро запам’яталася майбутньому композиторові на все життя більше, ніж будь-що під час війни, адже вода кипіла від вибу­хів, криків потопаючих і поранених, яким ніхто не міг допомогти...

«Батько йшов у першій колоні, яка марширува­ла по ще палаючому Хрещатику. Втім, медаллю «За оборону Києва», його – бійця, який обороняв та звільнював місто, нагороджено не було. Звісно, він ображався, що забули…

Мабуть, доля так розпорядилася, що йому не треба було бачити, як горить Хрещатик вдруге, і він кілька місяців не до­жив до подій на Майдані… Закінчив війну батько в Чехії. Місцеві жителі, слухаючи його, говорили, що він повинен виступати в Празькій опері... Потім штаб армії перевели до Вінниці, разом з керів­ництвом. В якості виконуючого обов'язки командира музичного взводу батько теж переїхав до нашого міста, де і демобілізувався. Розповідав він і про страшний голод 1947-го. За його словами, не менш жахливий, ніж у 1933-му», - каже Є. Семенов.

Архівний запис 1960 х років Загально студентський хор ВДПІ

Людині, яка приймала участь у боях на Курській дузі, у визволенні Києва тощо, вже після Другої світової у Вінниці слідчі МГБ пригадали полон у 1941-му.

«Одного разу батька затримали, почали допитували, цікавились, як потрапив до табору, чому не застрелився, коли міг?.. Від вже радянських таборів у Сибіру його врятував тодішній перший секретар обкому Стахурський. Виступи ансамблю акордеоністів припали до душі, тому допоміг молодому музикантові. Але навіть і Стахурський розумів, що «гебістів» з часом знову можуть виникнути «питання», тому порадив батькові поїхати з Вінниці», - згадує син композитора.  

Оскільки як такої музичної освіти на той час у Костянтина Прокоповича не було, він вирішив вступати до вишу. Тоді орденоносців та учасників війни брали на пільгових умовах. К. Семенов поїхав до Москви. Подумав, що в консерваторію не вступити, тому вирішив випробувати долю в музичному інституті ім. Гнєсіних. П'ять років, як відмінник, він був сталінським стипендіатом. Жив в одній кімнаті з такими непересічними особи­стостями, як Євген Птічкін, автором «Зачем вы девушки красивых любите», і Мікаел Таривердієв, відомого, як автора музики для кінофільмів «Іро­нія долі ...» і «Сімнадцять миттєвостей весни». А «Композицію» у нього викладав сам Арам Хачатурян, автор музики до балету «Спартак».

«Реве та стогне Дніпр широкий»

Мелодія Д. Крижанівського, вірші Т. Шевченка, аранжування К. Семенова. Концертмейстер - Юлія Самоєнко Виконує хор Вінницького фахового коледжу мистецтв ім. М. Леонтовича. Керівник - Ольга Бабошина

Одного разу на Червоній площі Костянтин ви­падково зустрів знайомих з Вінниці. Вони розпо­віли, що збираються відкривати музично-педагогічний факультет і запропонували повернутися. Не роздумуючи, погодився. У Вінниці починав з того, шо керував хором музичного училища та Вінниць­кого педагогічного інституту.

«Окрім цього, батько керував професійними ко­лективами. Багато років був художнім керівником ансамблю пісні і танцю «Донбас», який гастролю­вав по всій країні. За кордон батька не випускали. Тільки один раз був з гастролями у Польщі. Він за­лишився невиїзним і дуже болісно переживав, що попри усі випробування, які він подолав за місяць полону, те, що сам перейшов через лінію фронту, на ньому залишилося «тавро». Дивувався, що амери­канці своїх полонених орденами нагороджували за те, що змогли у полоні вижити, а у нас формували підрозділи, які посилали на вірну смерть. Правда, орденом Червоної зірки батька все ж нагородили, але в 1944-му. І поранений він був лише один раз. Але ставлення Батьківщини до тих, хто проливав за неї кров і залишався вірним присязі, завжди за­чіпало. Для керівників країни місяць в полоні пе­реважував чотири роки на війні, — пригадує Євгеній Семенов.

Костянтин Семенов працював до 89 років, двічі обирався депутатом міськради, а до 80-и ще й періодично їздив до Немирова, де займався з місцевим хором. Тільки в останній рік життя - у свої 91! - більше писав музику і система­тизував свої матеріали.

«Він прожив епоху становлення Радянського союзу, злету і падіння, величі і занепаду, а також два голодомори, війну і полон. У людини завжди є вибір... Він вибирав йти далі, коли інші воліли зупинитися. Нагороджений званням заслуженого працівника культу­ри України та Кабардино-Балкарії. Зараз у Вінни­ці працює дуже багато його учнів. І не тільки тут. Життя розкидало людей по всьому світу. Нещодав­но отримали лист від його учениці з Казахстану. Ми з матір'ю по крихтам збираємо матеріали. У технічному коледжі у річницю смерті показа­ли любительську версію фільму про батька. Свого часу робилися записи багатьох концертів. Я споді­ваюся, що знайду і систематизую їх. На це може піти не один рік, але це наша історія - історія не тільки родини, але й людини своєї епохи», - під­креслює син Костянтина Семенова.