Руслана Беспалько із села Оксанівка, що на Вінниччині, розповіла, як в розпал світової пандемії добиралась із Вьєтнаму в Україну. Кордони закривались, ціни на транспорт росли, а інформація про перебування в Азії жахала.
На початку пані Руслана розповіла про особливості роботи в Азії, і як там можна отримати посаду педагога:
«У Азії стати вчителем людині із європейською зовнішністю порівняно легко, достатньо мати розмовний рівень англійської, приємний вигляд та бажання туди поїхати. Якщо всі умови збігаються – ти уже вчитель із зарплатою від 1000 доларів і більше на місяць. Справа в тому, що у В’єтнамі в державних школах діє така система, що половину уроків англійської повинен проводити в’єтнамський вчитель, а іншу половину - іноземний вчитель із асистентом для того, щоб діти краще засвоювали англійську і чули не тільки акцент в’єтнамців. Тому роботи вдосталь».
Дівчина згадує, що після повідомлень про спалах коронавірусу в Китаї, в’єтнамський уряд закрив всі учбові заклади на карантин з 1 лютого 2020 року. Спочатку мова йшла про тиждень простою, але згодом стало зрозумілим, що все так просто не закінчиться. Тож Руслана зі своїм хлопцем вирішила повертатися додому. Але пандемія та паніка вже набирала обертів, рахунок йшов на години. Парі не вистачило кілька годин, щоб сісти на повітряне судно. Точніше сісти в літак вони ще встигали, а ось приземлитися в країні призначення вже ні.
«У нас був рейс «Ханой - Стамбул - Москва» на 21:40 17 березня. Тоді на літак нас не впустили, бо Росія закрилась для іноземців з 00:00 18 березня», - зазначає дівчина.
Але в житті не буває безвихідних ситуацій, молоді люди звернулись до представників авіакомпанії. Пояснивши, їм не потрібно віз в Туреччину та Білорусь, за дві години переоформили квитки на рейс до Мінську. Щоправда, літак потрібно було чекати більше доби, виліт Ханой – Стамбул - Мінськ планувався аж на 19 березня.
Авіакомпанія надала готель та ваучер на одну особу на харчування, але проблема була в тому, що виліти "катастрофічно" відмінялись.
«Безліч іноземців міняли свої польоти, бо їх країни закривались. В той період все відбувалось дуже швидко, і якраз тоді було найбільше паніки у людей», - згадує вінничанка.
Звичайно, молоді люди хвилювались, чи не закриє своє «небо» Білорусь, але все склалось добре.
«Ми прилетіли в Білорусь. Із Мінська дістатись до України можна трьома шляхами. Перший - блаблакаром «Мінськ – Київ». Ціна 80$ з людини, можна сторгуватись за 70$.
Другий варіант - таксі. В Гуглі знайдіть місцеві служби замовлення таксі, і вони вас можуть довести з аеропорту до кордону за 100-150$ за машину, а не з людини. Далі ви маєте перейти білоруський кордон пішки, а от український можна перетнути тільки на машині, тому або за вами хтось хай заїде туди (теж саме таксі, але уже замовлене з України, або ваші родичі). Або ж просто чекайте на кордоні і питайте водіїв, хто вас може із собою взяти.
Третій варіант - автостоп. Цим варіантом ми і добирались. Автостоп в Білорусі гарний, люди швидко зупинялись, ми більше 30 хв. машину не чекали, але з Мінська їхали спочатку до Гомеля, де переночували по каучсерфінгу.
Українські автобуси тоді не ходили, але в Білорусі все працювало. Автостопом дісталась до Вінниці, звідти мене забрала моя сім’я на машині, бо вже автобуси і блаблакар до Ямполя, а тим паче до Оксанівки, не їздив. На кордонах нас ніде не перевіряли, ні в одній країні. Єдиний раз українські прикордонники вирішили поміряти нам температуру, коли почули, що ми з В’єтнаму їдемо», - ділиться враженнями від мандрівки додому Руслана.
