Українського історика, краєзнавця, бібліографа, громадського і політичного діяча Валентина Отамановського цілком справедливо називають «батьком історії Вінниці», як Григорія Артинова – місцевої архітектури, Михайла Коцюбинського – літератури, Натана Альтмана – живопису, а Миколу Пирогова – найвидатнішим лікарем. Втім, на відміну від інших постатей вінничан відомо про цю людину доволі мало.

Отже, народився він 27 лютого 1893 року в селі Яблунівка Смілянської волості Черкаського повіту Київської губернії (нині це Смілянський район Черкаської області) у багатодітній родині дрібного службовця, рахівника цукроварні графів Бобринських.

Дід Валентина був кантоністом (сини нижніх військових чинів Російської Імператорської Армії, що з дня народження належали до військового відомства і в силу свого походження були зобов'язані відслужити в армії 25 років), отримав фах фельдшера і брав участь в обороні Севастополя 1854–1855 рр.

Наприкінці 90-х років ХІХ ст. через фінансові труднощі родина переїхала до Києва. В 1912-му Валентин закінчив 5-ту Київську гімназію із золотою медаллю і вступив на безкоштовне відділення, як медаліст з незаможної родини, на юридичний факультет Київського університету ім. Святого Володимира.

В 1913 році перейшов до Київського політехнічного інституту. До речі, ще з 14-ти років юний Валентин заробляв на прожиття лекціями та додатковими заняттями з студентами. У КПІ він належав до напівлегальної Української студентської громади, де працював головою термінологічної комісії при гурткові «Натураліст», складаючи українську наукову термінологію.

Участь в «Братстві самостійників»

В 1914 році Отамановський засновує таємну організацію "Братство самостійників", що сповідувало та поширювало ідеї ідеолога української незалежності М. Міхновського. Того ж року «самостійники» стали видавати нелегальний друкований орган – "Вільна думка". «Братство самостійників» було цілком таємною і глибоко законспірованою організацією. Про його існування не повинен був знати ніхто з не-членів «Братства». У великій таємниці приховувалися їх прізвища. «Братчики» складали присягу не розголошувати навіть сам факт існування організації.

Цікаво, що ідейний натхненник українських самостійників Микола Міхновський, у якого були певні стосунки з В. Отамановським, до березня 1917 р. не здогадувався про існування «Братства», адже з перших днів революції з’являвся у колі членів ТУП і співпрацював із ними.

Рятуючись від поліцейських переслідувань, він став уповноваженим Комітету відділу харчових пунктів Південно-Західного фронту Всеросійського Союзу міст (1916 рік). Повернувся до Києва за 2-3 тижні до революційних подій 1917-го, щоб продовжувати студії у вищій школі. В березні 1917 р. очолювана В. Отамановським організація разом з «Товариством українських поступовців» ініціювала створення Української Центральної Ради.

Фундатор українського війська

За ініціативою Валентина Отамановського в Києві вже (2) 15 березня 1917 року формувався штаб української міліції та почалося формування першої кінної сотні. Пізніше, разом із М. Міхновським В. Отамановський був одним із організаторів товариства «Український військовий клуб ім. гетьмана П. Полуботка». (8) 21 квітня Всеукраїнський Національний Конгрес обрав В. Д. Отамановського до складу Центральної Ради, але після короткострокового депутатства він складає повноваження, вважаючи за краще зайнятися організаційно-партійною та літературною діяльністю і повернувся на юридичний факультет Київського університету. Видавництво «Вернигора», яке він очолював в першій половині 1917 року, видало велику кількість листівок і брошур із портретами гетьманів та патріотичними цитатами.

Юний Валентин Отамановський

Участь в бою під Крутами

Отамановський як юнак (юнкер) Першої Української юнацької військової школи ім. Б. Хмельницького 29 січня 1918 року бере участь в бою під Крутами. Командуючий боєм Аверкій Гончаренко пізніше згадував про нього: «... юнак Валентин Атамановський подав мені телеграму, з якої я довідався, що Шевченківський полк з Ніжина виступив на з'єднання з наступаючими на нас більшовиками, себто, наступає на нас із запілля. Атамановський був дуже відважний, а що найважливіше було у ньому цінного – це завжди прекрасний гумор.

В ці вирішальні хвилині він почав порівнювати наш бій з боями шведів і наших з москвинами під Полтавою...» У збірці «Крути» серед списку встановлених осіб, що залишились живими, фігурує «юнак Атамановський Валентин».

У липні, вже під час правління гетьмана Павла Скоропадського, у Києві російські чорносотенці влаштували молебень на честь царя Ніколая ІІ. Подія завершилася співом гімну «Боже, царя храні…». У відповідь на це Отамановський разом із «Братством самостійників» та клубом старшин «Батьківщина» 10 липня організували демонстрацію до роковин Полтавської битви. На Софійській площі близько 10 тисяч людей влаштували панахиду по гетьманові Мазепі. Після неї Отамановський звернувся до присутніх з палкою промовою, по якій учасники мітингу одностайно проголосували за перенесення до Софійського собору останків гетьманів Петра Дорошенка, Івана Мазепи та Пилипа Орлика.

На тій же ж Софійській площі, де відбувалась демонстрація, розташований пам’ятник Богдану Хмельницькому. Тоді на ньому був напис: «Волимъ подъ царя восточнаго, православнаго». Декілька старшин запропонували від цього напису позбутися. Під схвальні вигуки натовпу Валентин Отамановський за допомогою геологічного молотка почав збивати окремі слова. Але завершити справу завадили німецькі військові та вояки гетьманської Державної варти, які розігнали мітинг.

Невдовзі Отамановський виїхав до Відня, де навчався у Віденському університеті та організовував роботу видавництва «Вернигора». Окрім цього працював дипломатичним кур’єром на громадських засадах у Міністерстві закордонних справ Української Держави.

Переїзд до Вінниці

В 1920 році повертається до України та переїздить до Вінниці. Зміна місця проживання була викликана необхідністю роботи в архіві, де збереглись першоджерела з історії магдебурзького права України, зокрема Поділля і Вінниці. До міста він забирає хворого паралізованого батька та сестру. Влаштовується завідуючим українським відділом Вінницької філії Всенародної бібліотеки ВУАН, а в березні 1922 р. очолює її, одночасно працює над монографією про середньовічну міщанську громаду Вінниці.

В робочому кабінеті в Мурах. Вінниця, 1925 рік

Дослідження робить на основі рукописних та друкованих першоджерел XIV—XVIII ст. німецькою, польською, давньоруською мовами та латиною, виявляючи талант не лише історика, а й глибокі знання лінгвіста, адже загалом Отамановський володів сімома європейськими мовами. У квітні 1924 року відкриває науково-методичний краєзнавчий центр - Кабінет виучування Поділля, який поклав початок систематичному комплексному дослідженню краю та поширенню знань з його історії, культури, природи, народного господарства. До роботи у Кабінеті було залучено близько 30 вчених, об'єднаних у колегію наукових консультантів — керівний науковий орган Кабінету.

Кабінет виучування Поділля згуртував місцевих науковців, аматорів-краєзнавців для дослідницької роботи по вивченню рідного краю, створив бібліотечно-бібліографічну базу для дослідників, проводив просвітницьку роботу. Від першого дня існування Кабінету В. Д. Отамановський брав найактивнішу участь у його роботі як консультант з історії права, а з 1925 року очолював всю науково-координаційну діяльність Кабінету. Разом з Хомою Коцюбинським він створює у м. Вінниці комісію з увічнення пам’яті його брата Михайла, а 8 листопада 1927 р. відкриває меморіальну садибу-музей, де народився Михайло Коцюбинський.

Арешт і заслання

В серпні 1929 року заарештований у сфальшованій справі Спілки визволення України, отримує 5 років таборів суворого режиму та 2 роки заслання до Татарстану. Одна з причин арешту - активне листування з віце-президентом ВУАН Сергієм Єфремовим (про Отамановського той неодноразово згадує в своїх «Щоденниках». Судова справа В. Д. Отамановського містить його детальні відповіді на масу безглуздих та провокаційних питань — про участь у змовах, спрямованих на повалення існуючого ладу, про наміри збудувати пам'ятник Петлюрі, його «контрреволюційне» перебування у Відні.

Отамановський з сестрою Ганною і племінницею Валентиною

Його безпідставно звинувачували в організації вінницького відділу СВУ, хоча жодного члена цієї організації у Вінниці не виявлено. Офіційний захисник Ідалевич спростував всі обвинувачення по суті, але роль адвоката була лише формальною, до уваги його доводи не бралися. Після звільнення йому було заборонено виїжджати з Казані. Викладав іноземні мови у медичних вишах Казані, Ташкента, Краснодара, Саратова.

Професор історії

1945 року він здав екстерном іспити у Краснодарському педагогічному інституті і отримав ще один диплом — історика, що формально вимагався для допуску до захисту кандидатської дисертації, У 1946 році в Московському університеті він успішно захищає кандидатську дисертацію: «Вінниця як тип українського міста Південного Правобережжя XIV—XVIII ст. Еволюція правового стану на тлі соціально-економічного розвитку Побужжя XIII—XVII ст. і процесу утворення станів. Історико-юридичне дослідження».

У 1993 році вона була видана в серії "Історична бібліотека Поділля" під назвою «Вінниця в ХIV— ХVII століттях».

А через 10 років у Санкт-Петербурзькому університеті захищає докторську дисертацію на тему: «Города Правобережной Украины под владычеством шляхетской Польши от середины XVII до конца XVIII в. в. Проблема возникновения и развития украинского феодального города»". З 1958 року професор Отамановський жив і працював у Харкові, викладав латину в місцевому медичному інституті. Помер 10 березня 1964 року.

Посмертно реабілітований 11 серпня 1989 року.

Вищезгадана праця «Вінниця в ХIV— ХVII століттях

Валентин Дмитрович Отамановський був і залишається чи не єдиним професійним істориком середньовічної Вінниці – вінницезнавцем, який отримав на ґрунті джерел історії міста звання кандидата історичних наук (не беремо до уваги Вінниччину чи Поділля ).

Музей Вінниці презентує портрет, створений Артуром Орльоновим для фондів закладу. На ньому зображений Отамановський у образі учасника бою під Крутами. Він одягнений в чумарку (верхній чоловічий одяг з товстого сукна) та цивільний чорний кашкет. На кашкеті бачимо знак «Соборна Україна», надзвичайно популярний в українських військових колах наприкінці 1917 року. За спиною Валентина – вокзал станції «Крути». В руках він тримає телеграму, яка фактично вирішила результат Крутянського бою (інформація про нейтралітет полку Шевченка в запіллі українців).