Український поет, сатирик, перекладач античної літератури та лікар Степан Руданський народився 6 січня 1834 року у селі Хомутинці Вінницького повіту на Поділлі, поблизу Калинівки. Батько майбутнього письменника був священником і мав, окрім Степана, ще трьох синів і доньку, а ще терпіти не міг українську мову.
До речі, 6 січня народились також гетьман Богдан Хмельницький (1596), поети Василь Стус (1938) і Володимир Сосюра (1898), футболіст і тренер Валерій Лобановський (1939). Але саме Степана Руданського можна назвати саме подолянином. Він був для Поділля наче Котляревський для Полтавщини чи франко для Галиччини, хоча більшість життя провів у Криму.
Освіту Степан Васильович здобував в парафіяльній і духовній школі Шаргорода, потім – духовній семінарії Кам’янця-Подільського. Але ставати священником він не захотів, хоча на цьому наполягав батько. Приїхавши до столиці Російської імперії, Санкт-Петербурга, Степан вступив до місцевої медико-хірургічної академії слухачем.
Конфлікт із батьком посилився через категоричне несприйняття останнім української мови та культури – в одному з листів він написав синові: «Если захочешь написать письмо, то пиши или почтительно, не по малороссийскому, або лучше ничего не пиши!».
Меморіальна дошка поету і лікарю Степану Руданському в Кам'янці-Подільському
Позбавлений батьківської підтримки, Степан був змушений сам заробляти собі на життя. Щодо цього він відписав братові Григорію:
«Не слухає батько моєї мови, зате мене і по смерті, може, послухають чотирнадцять мільйонів моїх одномовців. Батько, може, не любить свою мову через те, що нею говорять у нас мужики, – а нібито в Московщині не говорять мужики по-московській? Да і чим ми лучче від мужика? Всі ми рівні і в Бога, і в натури».
На той час Степан Руданський вже був знаним письменником серед української громади в Петербурзі. Він підтримував знайомство з Миколою Пироговим, Михайлом Драгомановим, Миколою Костомаровим, Василем Білозерським, Петром Ніщинським, Амвросієм Метлинським, Іваном Айвазовським та іншими діячами. Перші публікації творів Руданського датовані 1859 роком. Саме тоді щотижнева столична газета з одіозною як на наш час назвою «Русский мир» опублікувала його баладу «Розбійник», чотири гуморески та ліричну поезію «Могила». 1861 року деякі твори письменника побачили світ в «Основі» – першому українському часописі, який теж видавався у Санкт-Петербурзі (у столиці імперії російська влада лояльніше ставилася до українського руху, ніж у самій Україні).
Руданський починав як поет-романтик («Ти не моя», «Мене забудь!», «Повій, вітре, на Вкраїну»), але з часом в його творчості побільшало громадянської лірики, гуморесок (співомовок), віршованих перекладів із польської, чеської, сербської мов. Він також здійснював поїздки селами Поділля, залишивши багато цінних фольклорних записів. Підготував збірники «Народні малоросійські пісні Подільської губернії», «Подольскеє весілля”, «Копа пісень».
Степан Васильович Руданський
Влітку 1861 року Степан Руданський закінчив навчання в Санкт-Петербурзькій медико-хірургічній академії і був призначений міським лікарем Ялти. Там, у Криму, промайнула решта його життя. Часу для творчості в нього залишалося небагато, адже посадові обов’язки вимагали витрачати багато зусиль та енергії. Крім того, Руданський майже постійно перебував у матеріяльній скруті. Навіть отримавши додаткову лікарську практику у воронцовських маєтках в Алупці, він писав таке:
«Кінчилось уже (не знаю тільки, чи надовго) моє тридцятилітнє голодування. Добився я таки економії Воронцова і, окрім свого жалування (200), маю іще в рік 300 карбованців, ітого – 500, і я вже зможу кожний день свій обід мати. І тільки то, що обід, а вечері ще за сії гроші мати не зможу».
Руданський мав слабке здоров’я – із петербурзьких часів у сирому й холодному кліматі заслаб на туберкульоз. У Криму його стан покращився, але тут Степан почав зловживати алкоголем. Літературознавець професор Микола Стороженко згадував:
«Людина була дуже симпатична, але страшенно любив пити. Мало того, що сам пив – силувався напоїти свого розмовника. Всі наші довгі балачки асоціюються в моїй пам’яті не інакше, як з незліченними пляшками вина. Руданський вихиляв склянку за склянкою і, не вважаючи на всі мої сперечання й протести, підливав мені. Якби я ще який місяць залишився в Ялті, то був би через нього збавив своє здоров’я, бо мені пити дуже вадить. Знов же, для Руданського – пити це була органічна потреба, яку мабуть підтримувала одноманітність провінційного життя».
Але звела Степана Васильовича в могилу епідемія холери. Рятуючи інших постраждалих у Криму, він сам заслаб на цю тяжку недугу і помер 3 травня 1873 року. Йому було лише 39. Поховали Степана Руданського на Масандрівському кладовищі в Ялті (нині – Полікурівський меморіал). Твори поета, які за життя переважно поширювалися в рукописах, стали відомими для масового читача пізніше, завдяки популяризаторській діяльності Олени Пчілки, Івана Франка, Агатангела Кримського. Вони багато зробили для систематизації та публікації творчої спадщини Степана Руданського.
Через пів століття по смерті Степана Руданського академік Сергій Єфремов писав:
«Український поет із справжнім талантом, з душею, з творчими поривами за обставин тих часів був непотрібний, не мав ні ґрунту, ні повітря й гинув, отруєний гнилими випарами, самотній, неоплаканий, непомітний. І тільки вже згодом, на певній віддалі, в перспективі часу, стало видко, яку силу в Руданському втратило наше письменство».
