“Смертниці” Тесс Геррітсен — це не просто ще один кримінальний роман. Я читала її, і відчувала, як хвиля за хвилею ця книга змиває поверхневий спокій, залишаючи після себе гостре відчуття тривоги, яке проникає під шкіру й не відпускає навіть тоді, коли перегорнута остання сторінка. Здається, Герритсен бере мене за руку й веде у саме серце темряви, не даючи ані шансу захиститися байдужістю.

З перших сторінок я вже не просто спостерігач — я втягнена в події, змушена проходити той самий шлях жаху, заплутаності та болю, як і Джейн. Коли Мора Айлз, завжди така стримана й професійна, несподівано знаходить ознаки життя в тієї, кого вважали мертвою, у мене всередині наче вимикається кисень. Згодом, коли жертва стає катом, а весь світ перевертається догори дриґом, я не можу не уявляти себе на місці героїнь — особливо, коли Джейн відчайдушно бореться за свого ще ненародженого малюка. Цей страх, ця тендітність і водночас неймовірна сила настільки близькі, що стають моїми.

Справжній жах тут — не лише у кривавих деталях; він у тому моменті, коли починаєш розуміти: за мотивами смертоносної жінки стоїть не лише хвороба чи зламана психіка, а ціла система, яка знищує людину й ліпить із неї знаряддя. Мені боляче визнавати, але ця система виглядає на диво знайомо — її відгомін є у реальному житті, у новинах, про які хочеться забути, у подіях, на які ми закриваємо очі, поки трагедія не торкнулася особисто нас. Після деяких сцен я ловила себе на тому, що дивлюся у вікно чи перевіряю замки на дверях — так сильно книжка крала мій буденний спокій.
Контраст між холодною аналітикою Мори та бурхливими, палаючими емоціями Джейн ріже мене по-живому. Одна частина мене намагається розкласти все по поличках, як героїня-експерт, але інша — тремтить від тривоги й хоче просто вижити, як це щогодини робить Джейн. Одна сцена з’їдає іншу, розвиток подій закручується у вирі, і в моменти, коли у лікарні все вирішує постріл, а смертниця падає на підлогу, та ще встигає прошепотіти свою останню фразу, я буквально відчувала, як у мені щось остаточно ламається. Ця фраза застрягла у моїй пам’яті тривожною скалкою — поверталася до неї подумки ще не раз, ніби сподіваючись знайти відповідь, якої насправді не хочу знати.

Коли книжка закінчується, немає полегшення. Навпаки, лишається відчуття тяжкої відповідальності: ніби ти тепер зобов’язана берегти цю правду, не дозволити їй знову сховатися за зручними ілюзіями. 
Я впевнено можу сказати: «Смертниці» — ідеальний вибір для тих, хто цінує напружені детективи, психологічну глибину і не боїться дивитися в очі справжнім страхам. Ця книжка сподобається поціновувачам сучасної кримінальної драми, шанувальницям сильних жінок-детективів, тим, хто цікавиться темами політичних інтриг, корупції, медичних розслідувань і тим, хто любить твори з багатими характерами та яскравими особистими сюжетними лініями.

Водночас ця книга зовсім не для легких вечорів — тут є жорсткі сцени, психологічна напруга, згадки про насильство й морально складні теми, тому вона має вікові обмеження й не рекомендована неповнолітнім.
Геррітсен не дає готових розв’язок і не балує читача втіхою. Вона змушує відкласти книжку і задуматися — де проходить межа між жертвою і катом, і чи завжди ми здатні її побачити, коли йдеться про реальних людей.
“Смертниці” — це, без перебільшення, випробування. Воно пробуджує співчуття так боляче, що стаєш уважнішою до світу навколо, до жіночих історій, до темної сторони сучасності. Найбільше мене вразило: материнська сила Джейн, її прагнення жити попри все, і відсутність простих відповідей, яку пропонує авторка. Після цієї книги я залишилась іншою — уважнішою, вразливішою, готовою дивитися правді у вічі навіть тоді, коли вона страшна.